Науменко Марія, 9 клас, Бериславський ліцей №3 Бериславської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жук Алла Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Яке це страшне слово! До лютого 2022 року про війну я чула лише на уроках історії. Але 24 лютого змінило моє життя. Ця війна лишила мене змоги навчатися, спілкуватися з друзями, займатися танцями. Вона забрала моє дитинство. Війна застала мене вдома. Будинок, в якому ми жили, розташований на мальовничому березі Каховського водосховища. В той день рано вранці мене розбудили вибухи на березі біля  Нової Каховки. А наступного дня навколо наших будинків вже було багато ворожої військової  техніки та солдат.

З того часу почалися постійні перевірки помешкань і документів. Мешканці нашого міста ходили понурі і засмучені. Було дуже страшно!

Почалися важкі дні: треба навіть було за хлібом вставати о шостій ранку і займати чергу всім членам нашої родини, бо продавали лише по одній хлібині в руки. Магазини були зачинені і продуктів неможливо було дістати. Тому, самим смачним десертом був хліб з варенням. А коли вдома майже скінчилися продукти, то мама виміняла наповнювач для кошачого туалету на пляшку олії та макарони. Це було справжнє свято! А потім все частіше ми стали ховатися до підвалу.

І коли ситуація почала погіршуватись, то ми були вимушені виїхати в більш безпечне місце, але спочатку, щоб виїхати, нам довелося проїхати через двадцять дев’ять ворожих блокпостів, що було нелегко.

Коли ми в’їхали на підконтрольну Україні територію , ми відчули легкість та безпеку, але все одно на душі було неспокійно, тому що тато залишився вдома. Я не говорила з ним і не бачила його вісім місяців, тому що з ним не було зв’язку. Він зміг приїхати до нас лише після деокупації міста. Це був справжній сюрприз і велика радість для мене! Моя родина виїхала до міста Кривий Ріг. Незважаючи на радість від перебування на українській землі, було важко звикнути до нового місця проживання. Незнайомі вулиці, чуже житло, відсутність друзів і близьких поруч. Довелося звикнути і до сирен, і до вибухів, які періодично лунали. Такими були нові реалії мого життя.

Згодом, за волею обставин, нам знову довелося змінити місце перебування. І це - селище Велика Олександрівка Херсонської області. І знову я звикала…

За щасливою випадковістю тут я зустріла свою вчительку, яка показала мені, хто такі волонтери, і надихнула на нову справу. Я була захоплена  можливістю допомагати людям - так я прийшла до волонтерства. Наша команда організовує розважальні, навчальні, релаксаційні заходи для діток різного віку, щоб хоча б трохи скрасити страшні будні війни і розрадити малечу. І я безмежно щаслива, що кожного дня у нашому просторі лунає дитячий сміх!

Ось така моя історія про 1000 днів війни. Але я вірю в нашу перемогу, впевнена, що скоро ми повернемося до мирного життя! Я живу і надіюсь. Це мій шлях і моє життя!