Польська Анна, 9 клас, Бериславський ліцей №3 Бериславської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жук Алла Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2024 рік. Ранок цього дня став моментом шоку, страху та невизначеності. Ми з сім’єю прокинулись від звуків вибуху. В голові одразу промайнула думка, що почалась війна, але ми гнали цю погану думку з голови  і перебирали всі можливі варіанти вибуху. «Новини» мовчали, а варіантів було все більше і більше. І ось з’являються повідомлення про бомбардування  та військові дії проти нашої країни, і ми зрозуміли, що сталося найстрашніше, те, чого ми всі так сильно боялись. Нас охопив страх: страх за себе, свою родину, своїх близьких, друзів. А попереду була невідомість. Батьки почали заспокоювати нас, говорити, що все скоро скінчиться,  а самі почали готуватись до можливих труднощів: запасались водою, продуктами харчування, свічками, сірниками, заряджали павербанки та телефони, облаштовували підвальне приміщення.

Ми підтримували один одного як могли, дзвонили рідним, допомагали сусідам, ділились всім необхідним. На той час відчуття підтримки було чи не найважливішим!

Минали дні за днями. Нас окупували. Таке відчуття було, що ніби тебе посадили в клітку. Ми не могли вільно рухатись містом, зникло телебачення, зник мобільний зв’язок, російських солдат в місті з кожним днем ставало все більше, розпочались перевірки. І досі пам’ятаю, як до нас в будинок прийшло вісім військових.   

Вони перевіряли кожен куточок будинку та нашого подвір’я. Було дуже страшно. Вперше в житті я відчула безпорадність!

В місті почалась гуманітарна криза, в продуктових магазинах вже було порожньо, на базарі були величезні черги, ціни зросли майже в п’ять разів. Жити в місті ставало нестерпно. Бериславці, особливо сім’ї з дітьми, почали планувати виїзд з міста. Було декілька шляхів, але кожен з них був небезпечним. Ми теж почали збиратися, але чекали, поки з’явиться більш безпечніша дорога.

Гарантій того, що доїдемо живими, не було.

11 квітня 2022 року ми таки наважились виїхати і залишили свій будинок та все, що в ньому було. Дорога була важкою, було багато блокпостів, військові ставили багато незрозумілих запитань, рились в речах, просили поїсти та випивки. Ми дуже хвилювались, але намагались цього не показувати. В моїй пам’яті до сих пір залишився замінований міст, яким потрібно було проїхати, бо іншої дороги не було. Його я боялась найбільше! Але бажання добратися до своїх додало сили та   змотивувало взяти себе в руки і заспокоїтись.

Проїжджала я цей міст з заплющеними очима. В мені все переплелося: страх, надія, радість. Ми обнялися, підбадьорили один одного і поїхали!

11 квітня 2022 року о 12:00 – ми вільні! Проїхавши складну дорогу з безліччю перешкод, ми це змогли. В Кривому Розі нас зустрічав тато, так як на момент повномасштабного вторгнення він був у відрядженні в м.Одеса і під час окупації не зміг повернутись додому. Ось це була ще одна найважливіша причина, щоб проїхати і пережити це жахіття. Ми не бачились два місяці і тепер ми всі разом!

Яке щастя-бачити своїх рідних, обіймати їх і розуміти, що ти вільний!

Вже майже два з половиною роки я не була вдома, не спала в своєму ліжку, не гралася своїми іграшками. В місті зараз небезпечно, хоча  немає жодного місця і в країні, де було б безпечно. Але я вірю, що скоро все зміниться на краще, і ми всі повернемось додому. Ми все відбудуємо, поремонтуємо, купимо, але, на жаль, наші спогади не піддаються жодному редагуванню. Вони залишать глибокий слід в нашій пам’яті,і  ми ще довго пам’ятатимемо обличчя тих окупантів, той замінований міст, ті блокпости.

Мій шлях – це важлива історія і вона заслугою на те, щоб бути почутою, як і  безліч історій людей, які постраждали від українсько-російської війни.

Ранок 24 лютого став початком нової реальності для мене і дуже хочеться, щоб настав ще один ранок. І це буде ранок мого нового шляху до щастя у моїй вільній незалежній Україні! Моє життя! Мій шлях…