Мені 33 роки, я інвалід другої групи з дитинства. У мене поганий зір. Маю дитину віком 14 років. Ми жили у Слов’янську. В перший день війни дуже страшно було. Я записувалася на евакуацію. Все пройшло добре, спокійно. Труднощів в дорозі не було, виїхали спокійно.

Їздили до Черкаської області - там побули місяць. Нам не дуже сподобалося, бо треба десь дитині навчатися, а там такої змоги не було. Ми переїхали в місто Покровськ, а потім - у Дружківку. Наразі нам діватися нікуди. Домівки своєї у нас немає.

Мрію, щоб тихо було, мирно, щоб дитина навчалася. І взагалі - щоб люди посміхалися, домівки були цілі.