Мені 67 років. Я двічі переселенка. У 2015 році переїхала з Горлівки в Торецьк. Орендувала квартиру. Незадовго до повномасштабної війни я купила собі житло. Донька теж придбала квартиру. А через війну довелося покинути все й виїхати на мою батьківщину – у Полтавську область. Донька з онуком забрали кішку. Дорога стала для неї великим стресом. Вона шипіла, стрибала, бо не хотіла, щоб її саджали в сумку. У неї навіть сльози на очах виступили. 

Ми виїхали восьмого квітня. Переночували у Дніпрі. До Полтави приїхали вночі. Залишилися до ранку на вокзалі. Він не опалювався. Ми були не дуже тепло вдягнені – ледь висиділи у холоді. А потім нас зустріла дівчина, яка вісім років тому переїхала з Горлівки на Полтавщину. 

Якось, коли ще була вдома, йшла полити квіти, а наді мною просвистіли снаряди. Від страху я не могла зрушити з місця. Пів години стояла на місці, поки не стихли обстріли. А іншого разу, як бомбили, залізла в підвал, а вилізти не могла. 

Зараз ми з донькою і внуком мешкаємо в селі Лютенька Миргородського району Полтавської області. Нам безкоштовно надали хату. Холодильника немає. Доводиться готувати щодня, інакше все псується. Голова сільради дав рушники й простирадла. А так у нас майже нічого немає. 

Дуже важко. Я ледь пересуваюся, бо в мене проблеми із суглобами. Дуже нервую через те, що довелося залишити квартири. Думала, дітям у спадок буде житло, а тепер хоч би сама не залишилася під парканом. 

Своє майбутнє бачу тільки в Україні. Хочу, щоб був мир, щоб Україна була цілісною, щоб росіяни відшкодували всі збитки.