У мене велика родина. Старші діти вже виросли: сину 28 років, донька з нареченим - у Польщі, вони до війни поїхали на заробітки, і маленький чотирирічний син.

Як почалася війна, ми переїхали до мами. Почали стріляти, ми ховались, до пуття підвалу ніякого у нас не було. Десять днів ми залишалися, а 8 березня нам надали знайомі машину, щоб ми виїхали, голова нашої громади забезпечив нам зелений коридор. Виїжджали між обстрілами. Нам дали годину на збори. Зібрали дорожню сумку та й поїхали.

Донька запропонувала виїхати до Польщі. Ми там жили у хостелі всі разом в одній кімнаті. Молодша донька трохи до школи ходила. Як закінчився навчальний рік, ми повернулись в Україну. 

Коли розпочалася війна, ми звичайно були шоковані і налякані, але думали, що це буде як у 2014 році. Ми перебували вдома у Преображенці, ховалися від обстрілів у сусідньому будинку, де ніхто не живе. 

Магазини позачинялись, світло зникло, ніде не пропускали. Якісь запаси продуктів вдома були. Ліки були в амбулаторії. Лікарка біля мами жила, туди ходила. Повибирали звідти останні медикаменти, нових надходжень не було. У басейнах була вода, а коли закінчилась, намагались купувати у крамницях. Ціни дуже підскочили. 

Найбільше шокували вибухи. Тому й виїхали до мами. Чули дуже сильні обстріли в Оріхові, які почалися ледь не з першого дня. Люди були дуже перелякані, як діти розбігалися. Останньою краплею стало те, що у сусідньому селі орки переїхали поштову машину. Тоді ми вже виїхали.

До війни я стояла на обліку у центрі зайнятості. Як почалися бойові дії, все позачиняли, соцзабез розбили. Там і тепер бомблять. Оріхів розбивають цілодобово. Від нього залишилися одні руїни. Людям, які там залишились, просто немає куди виїхати. 

Труднощі у нас здебільшого фінансові. У Запоріжжі доводиться винаймати житло. Наші виплати ВПО йдуть на оренду квартири. 

Як тільки стане тихіше, будемо їхати додому. Може, хата ціла залишиться, хоча вже вікна повилітали. Додому блокпости не пропускають, бо дуже гучно там. Вікна позавішували ковдрами, щоб хоч дощ не потрапляв. 

Молодший чотирирічний син почав страждати на енурез, перестав розмовляти взагалі. Коли з Польщі повернулись до Запоріжжя, він почув, що розмовляють нашою мовою, став розмовляти реченнями. 

Я вже навесні збираюсь їхати додому - робити ремонти в хаті і садити город. Думаю, що після Нового року буде перелом, і можна буде повертатися. 

Майбутнє невідоме. Будемо сподіватися на краще.