Ми жили в місті Мар’їнці, зараз перебуваємо у Славуті. Мені 60 років.

Ми пам’ятаємо і те, як нас із 2014-го бомбили. З 11-го на 12 число о четвертій ранку побили місто з «Градів». Центр горів, ми не знали, куди діватися з переляку. Дуже страшно тоді було, у 2014-му. Ми дев’ять років жили в Мар’їнці в підвалах – без води, світла та газу. А потім почалося повномасштабне вторгнення, і ми ледве вибралися звідти. 

Трошки сина контузило, але, слава Богу, все минулося. Зараз уже добре. Я до 2022 року поранення дістала. Я ветеран АТО. Син двічі поранений. Дісталося нам трішки. 

Потрібно було виходити в центр міста. Там була аптека. А ми жили поміж «ДНР» та Україною. Нам було тяжко: не було ні світла, ні води. Дев’ять років ми не мали нічого, ходили до криниці набирати воду, в підвалі зробили грубки – ось так і жили.

Шокувало, як люди не знали, куди дітися, що робити. Діти кричали. У центрі було багато маленьких діток. Це було дуже страшно, коли ми з Мар’їнки виїжджали.

Нас на таксі вивезли в Курахове. Ризикували хлопці, але повезли. А далі вже – гуманітарним автобусом. Я родом із колишнього Славутського району, тож поїхала до своїх. Тут лишилися товариші, однокласники, куми. З нашої родини переважно всі в Хмельницькій області.

Ми так чекали всі дев’ять років, що ось-ось… Хочеться, щоб уже швидше війна скінчилася й можна було десь придбати житло. Я надіюся, що ми будемо продовжувати жити та відбудовувати Україну. Сподіваюся, що Україна буде.