Я з Луганської області. Колишній Попаснянський район, село Березівське. Мені вже 91 рік. У мене немає нікого. Сліпа на одне око, бачу тільки два проценти. Дякую соцпрацівнику, який мені допомагає, і сусіду. А сама я не можу нічого робити. 

У 2014 році нам розбили будинок. Тоді ми втекли в Черкаську область. Там була дідова сестра. Прожили в неї три роки. Там дід мій помер. Поховала його. А сестра не нашої віри, вона п’ятдесятниця, і я не хотіла з нею лишатися. Пішла до чужих людей, пожила, а тоді з Кривого Рогу дружина брата мене покликала до себе. Через два місяці вона померла. А брата ще раніше не стало. Зараз я в Кривому Розі залишилася одна, вийти не можу з четвертого поверху. 

У мене було все. Я поралася по господарству, аж дивлюся – через наше село летять снаряди. 

Потім у вересні влучило в наш двір, і один снаряд розірвався, а ще два – ні. Якби всі розірвалися, то і мене на шматки порвало б. А так – тільки вікна повибивало.

Мені шкода дітей. Вони такі молоденькі! А я своє віджила. Уже нічому не рада. Тільки сиджу та плачу. Сусіди до мене приходять. Дякую їм. І пиріжки несуть, і борщі. Кажуть: «Ви вже наша, криворіжанка». Я вже рік у цьому місті. 

Почую по радіо, що відбувається, і плачу… Коли ж воно закінчиться? Спасибі Фонду Ріната Ахметова, мені була від нього допомога. Сусідка ходила й отримала. Дай йому Бог, щоб він заробляв більше грошей та нам допомагав.

Я так розумію, що війна скоро не скінчиться. Як почую, що коїться на Луганщині!.. Краще б мене там убило, щоб я цього не чула. У мене там будинок залишився, усе господарство. Я стільки трудилася! І начальником пошти була. Я родом із Чернігівської області, вийшла заміж у тому селі. Працювала і в шахті, і на будівництві. Була диспетчером автоколони. У фінвідділі трудилася, зарплату нараховувала. Жила непогано. У мене і корова була, і городу 70 соток,  і я справлялася.