Лідія Михайлівна виїздила з Краматорська, але через два місяці повернулась, бо не змогла влаштуватись на роботу в чужому місті

Я з міста Краматорська. Ми нормально жили, працювали. Я й зараз працюю заступником директора в школі. Усе було гарно, «русского мира» не чекали, навчали дітей. У мене двоє синів, обидва закінчили інститути. Зараз два онуки в Харкові навчаються. І раптом, 24 лютого, дзвінок із Харкова. Наші онуки плакали й казали, що вдарили по аеродрому і почалася війна. 

Ніхто такого не очікував у ХХІ столітті. Син сів у машину й поїхав за дітьми. Їхав по центру Харкова, коли на дорозі вже були бої. Питав мене, куди їх везти. Сказала, щоб віз додому. 

Ми були в Кіровоградській області, а зараз уже два місяці знову в Краматорську. Нам бахкання дуже чутно. Сидимо, як на пороховій бочці. Позавчора били по місту, 8 листопада вдарили по приватному сектору. 

У нашій школі 163 вікна вилетіло. Ми два роки ставили ці вікна, всі старалися. Це в нашому місті найбільша школа. Ми спеціально готувалися, щоб вікна не винесло: і скотчем клеїли, і підпирали книгами. А тепер заходиш до школи – і душа болить. 

І коли це все скінчиться – незрозуміло. Мені вчора жіночка розповіла, що її сину ногу відірвало, а четверо молодих хлопців загинули. Я вважаю, що Путіна потрібно зупинити всім світом. Заходу потрібно більше техніки нам давати. 

Ми сидимо на чемоданах. Думаємо, якщо Бахмут не втримають, то потрібно виїжджати. А куди? Були на Кіровоградщині - там роботи немає.  У нас там знайомі. Він фермер, зараз воює. У нього двоє синів. Ми на них працювали безкоштовно. Просто допомагали. У них полуниця і малина гектарами. Ми відпрацювали до 2 вересня, а потім із чоловіком захворіли на ковід і поїхали. 

На все це тяжко дивитися. Є люди байдужі, але я так не можу. Обидві мої невістки поїхали до Європи, щойно все почалося. З ними - маленька дитина. Свати також поїхали. 

Батько невістки помер у Німеччині, не зміг пережити. А дворічна дитина падає на землю й закриває руками голову, коли літак пролітає. Чоловік ішов повз і аж заплакав. 

Ми з 2014 року підтримували військових, відправляли гуманітарну допомогу. Я брала мед, замовляла в їдальні пиріжки і передавала. А донька моєї подруги – директор страхової компанії. Вона возила у 2014 році на блокпост у Слов’янськ допомогу. Наші стояли ближче до Краматорська, а там ще був пост «ДНРівців». Вона везла воду в баклажках, а ті побачили. Машину розстріляли, а її посадили до підвалу. І через десять днів, коли її випустили, по неї поїхав батько на машині - «ДНРівці» ту машину забрали. Дівчина потім ходила в хусточці, бо їй усе волосся на голові видрали. А коли почався масштабний наступ, то вона пішла волонтером.

Я серед тижня йшла з роботи й побачила цю машину. Вийшов наш батюшка з церкви, сів у неї та поїхав. Виходить, що він із цими бандитами у зв’язці, вони підігнали йому це авто. Той чоловік усе життя працював зварювальником, щоб купити машину. І коли ті бандити відступали, батюшка з ними поїхав. Тепер я навіть поріг тієї церкви не переступлю! Вони російською мовою читають усі молитви, а я вважаю, що раз ми живемо в Україні, то й наша мова – українська. Я тут російську школу закінчувала, але документи всі тепер пишу українською мовою.