Колишнім головою сільради дуже зацікавились окупанти. Після допитів і обшуків йому дивом вдалось виїхати до Запоріжжя

Мені 67 років. Жив у селі Смирновому Пологівського району. Евакуювався торік на початку листопада до Запоріжжя. У мене були проблеми з нирками - потрібно було робити операцію. 

У нас відбувалися прильоти за прильотами. І ми з дружиною поїхали до Києва. Там пожили в зятя. А дочка дружини запропонувала приїхати до неї в Італію. Ми поїхали, там прожили дев’ять місяців і повернулись до Запоріжжя. 

Мене застала війна зненацька. Я збирався сіяти, усе було підготовлено для посівної. Це був жах. Тим паче, я переніс інсульт. Це дуже велике горе, звичайно.

Я вирішував, засівати свої поля, чи ні. Посівний матеріал був закуплений, дизельне пальне теж. Я посіяв пшеницю. Наші керівники ж казали, що війна закінчиться швидко. Дочка моя з дітьми виїхала ще раніше до Запоріжжя. Потім поїхав зять. Вони попросили, щоб я наглядав за їхнім будинком. 

Згодом я почав збирати озимий ячмінь, але здавати його було нікуди, і ховати теж, бо в мене немає свого складу. А в мене ще була пшениця нескошена. Словом, скосив я ячмінь, завіз до дочки у двір. Прийшли до мене з російського ФСБ й почали допитувати, звідки ячмінь, де я його взяв. Я їм сказав, що в себе на полі. «А чому ти тут його зберігаєш?» Стали мене тероризувати. Вивезли в посадку, допитували. Я у 2014 році працював у сільраді, і вони з мене вимагали списки АТОвців. Мені дуже важко це згадувати.

Так доля розпорядилася, що не вбили. Я ледве до машини дійшов. Сів за кермо. Вони ще запитали, чи я доїду. Приїхали на фазенду. Сказали, щоб я відчинив будинок, і почали все переривати, трусити тещині валізи. Потім пішли в погріб, щось шукали в сараї, гаражі.

Забрали в мене гладкоствольні рушниці, карабін і всі патрони. А ще шукали в будинку радіостанцію. Хотіли забрати ноутбук і телефон, та я їм не віддав. 

Я вперше виїхав на територію, підконтрольну Україні, з нашим головою сільради. Привозив гуманітарку й ліки для малозабезпечених у лікарню. І він мене здав рашистам. Комендант викликав мене до сільради й сказав, що йому потрібні гаражі для їхньої техніки. Я їм відповів, що ці гаражі не тільки мої, а й кума, який мешкає в Москві. А потім зателефонував куму, і той сказав, що не варто з ними сваритися. Віддали ми три гаражі, якими він користувався. 

Потім мені ще пропонував до нього в помічники, оскільки я раніше працював у сільраді. Я говорю: «Який із мене помічник?» І тоді мені сказали, щоб я закінчував возити гуманітарку, бо потраплю «на яму». 

У нас була тяжкохвора теща. Їй відрізали ногу, і згодом вона померла. Ми відбули 40 днів із дружиною, сіли в машину й виїхали звідти.

Вибратися було складно. Мені довелося їхати в Бердянськ і брати електронний дозвіл на виїзд. Спочатку не давали. Я їм сказав, що мені потрібно їхати на лікування, бо в мене хворі нирки, а там мій лікар. Зі мною поїхала племінниця з дочкою. Вона працювала медсестрою. Її чоловік і мати залишилися там. Я брав дозвіл на себе, дружину та на племінницю з дочкою. З другого разу мені його дали. Поїхали на Василівку.

Коли вже були біля Василівки, я нашим колаборантам сказав: «Чого ви дупи лижете окупантам?» Мені відповіли, щоб я закрив рота, бо не випустять. Я замовкнув. Ось так і виїхав. 

Всі три наші сини воюють: моїх двоє і один жінчин. Мені так боляче за них! Меншого поранено було, а старший тут на блокпостах стоїть. Жінчин син був три роки в Польщі, працював далекобійником, заробляв гарні гроші. У перші дні війни покинув машину і приїхав сюди. Зараз захищає Україну. Боляче за нашу країну. Розкрадають її.