Вчителька з Енергодару пів року прожила там в окупації, потім їй вдалося виїхати Незважаючи на те, що вчителі і учні знаходяться в різних містах і країнах, учбовий процес не припиняється – школа працює онлайн

Я вчителька української мови та літератури. Вимушена була виїхати з рідного міста Енергодара. Зараз у Запоріжжі. Дистанційно навчаю дітей. 

24 лютого був жах. Вранці я готувалась до роботи і почула по телебаченню новини. За хвилину зібралася, прибігла на роботу. Вчителі, які прийшли на перший урок, не знали, що відбувається. Ми не вірили, що таке може бути. Потім нас зібрала на нараду директорка школи й повідомила, що заняття припиняються, бо почалася війна. 

Ми весь час стежимо за тим, що відбувається в нашому місті. Хвилюємося за тих, хто там залишився. Люди не виїхали з різних причин: у когось там батьки, хтось живе з вірою, що завтра перемога. Звичайно, вони зараз переживають жахливі часи. Нам теж нелегко. Але коли думаєш про тих, хто нас захищає, то розумієш, що наші проблеми – це дрібниці.

Ми пів року були в окупації. Пережили черги. Боялися, що не буде нічого. Ніхто ж запасів не робив. Жили так: купили – поїли. Усе було в магазинах. А потім коїлося жахіття там, де були стихійні базари, на яких усе продавали з землі. Навіть щоб купити хліб, потрібно було займати чергу з п’ятої ранку. Добре, що в місті ще були запаси й міська адміністрація про нас турбувалася.

Були приємні зустрічі, які я буду пам’ятати. Люди об’єднувалися одне з одним, допомагали, коли ми виїжджали. Не було жодного байдужого. Усі хвилювалися, коли з автобусів виводили чоловіків, юнаків. Усі виходили й разом чекали на них. 

Коли я приїхала сюди, приємно вразило, що люди підгодовують тварин. Я зустріла чоловіка, який для кішечок віддав свій автомобіль. Він годує їх щодня в певний час.

Люди об’єдналися, і з такою силою, допомогою та вірою Україна обов’язково переможе. Ми в це віримо. 

Для людей зі свого колективу я завжди можу знайти слова підтримки, надати допомогу чи пораду. Ми зараз перебуваємо в різних містах і навіть у різних країнах, але спілкування залишилося на тому ж рівні. Люди після пережитого не втратили почуття довіри та співпереживання одне до одного. 

Моя сім’я перебуває на підконтрольній Україні території. Ми спілкуємося, допомагаємо одне одному. Хоч і живемо в різних місцях, але в одному місті. Тримаємося одне одного. Я одна з родини виїхала. Мої сестра і донька живуть у Запоріжжі, я приїхала до них. Поки тут. Сподіваємося, що наше місто буде звільнене і я повернуся додому.