Ольга Володимирівна разом з двома дітьми жила у Василівці. На деякий час виїжджала в Польщу, а зараз знаходиться у Хмельницькій області. Сподівається, що навесні вже можна буде повернутися додому і жити так, як раніше 

Мені 38 років. У мене є двоє синів. Старшому 17 років. Меншому 7, він має інвалідність. Обоє вчилися у школі-інтернаті. Я виховую і забезпечую їх сама. До війни працювала на трьох роботах.

24 лютого я була на роботі. Там дізналася, що у Мелітополь зайшли російські війська. Я забрала дітей і поїхала до сестри, яка жила в селі поблизу Василівки. Ми 11 днів просиділи в підвалі. Потім виїхали в Запоріжжя, а звідти – в Польщу. У дорозі у нас не було з собою ні їжі, ні води. Я дуже вдячна людям, які нам допомогли у такій скрутній ситуації. 

У Польщі я не працювала, бо треба було залишатися біля дітей. У звичайну школу не могла їх віддати. Зараз ми у Хмельницькій області, тут також поки що не працюю. Дуже добре допомагають волонтери. Вони привезли нам ковдри, побутову хімію, продукти. Я від щирого серця дякую за допомогу всім благодійним організаціям. 

Я тримаю себе в руках, чекаю на перемогу. Наші хлопці – молодці, стараються на фронті, щоб ми якнайшвидше повернулися додому. Надіюся, що до весни звільнять всі наші території.

Хочу повернутися додому, працювати, жити так, як до війни. Мені раніше здавалося, що важко одній виховувати двох дітей. Батьки в мене рано померли. Усі проблеми вирішувала самотужки. А зараз розумію, наскільки добре жила. Я знала, що в мене є робота, що діти не голодні. Я була впевнена в завтрашньому дні. А сьогодні не знаю, що буде завтра.