Стареньку маму Любові вивезли з Салтівки її донька і сестра. Але бабуся вже повернулась додому, де їй спокійніше навіть під обстрілами

Донька о п’ятій ранку подзвонила і сказала, що їх бомблять. Я знаходжуся в Одесі - у нас тут не так було, а Харків почали бомбити. Там були сестра, донька, мати – всі дзвонили і казали, що їх бомблять.

Донька на відстані - я не можу нічим допомогти, а вони там постійно сидять в підвалах. Дитині 17 років. Я не знала, як її звідтіля витягнути. Зідзвонювалась з перевізниками - це було психологічно важко. Рідні змогли добратися до Салтівки, до залізничного вокзалу, і звідти через добу виїхали сюди. 

Мама слабоходяча, тож було важко її сюди вивезти, бо їхати в потягу, де всі на головах один у одного це дуже важко.

Маму посадили в потяг волонтери, а ми її тут зустріли. Донька сама виїхала з хлопчиком, який також в Одесі. Вони там зв'язалися і трималися один одного, так і доїхали.

У нас поряд міст, під мостом - порт, а зверху - потяг. Під час руху цього потягу по ньому вдарили і люди загинули під мостом і на мості. Це в нас учора було, більш за все мене вразило. 

Більша частина моїх рідних проживає в Харківській області. Мама пожила в мене рік і більше не захотіла – повернулася. Нехай і страшно, але вона себе в рідних стінах почуває краще. Там хоч навколо немає ніяких руйнувань, але все над ними літає, і невідомо, сьогодні чи завтра вдарить. Просто живуть із цим, оберігають себе, як можуть.

Донька моя зверталася до психолога, бо пережила найстрашніші удари по Харкову, бачила всі руйнування. Гинули діти, які вчилися з нею в інституті.

Зараз донька зі мною, я нікуди її не відпускаю. Немає у мене роботи. А до початку війни я працювала в магазині.

Я думаю, що нам потрібно назавжди потрібно позбавлятися від окупантів, по-іншому ніяк. Потрібно, щоб у нас було озброєння, щоб ми ні до кого не зверталися. В межах України дуже багато зрадників.  Якби їх не було, то все б давно завершилося.

Хочеться спокійно жити, щось планувати. Просто жити і радіти, щоб діти щасливі були, а не думати, як себе зберегти. Зараз ніхто не може майбутнє своє створити, бо воно невідоме. Навіть куди рухатися - незрозуміло. Я не знаю, як передати словами, що відчуваю.