Сім’я Євгенії пережила жахи окупації і страшні обстріли. Їх квартира залишилась без вікон. Вони відправили дітей на вільну територію, а потім не могли з ними зв’язатись, бо окупанти не дозволяли навіть ходити і шукати зв’язок

Війна у нас почалася 24 лютого  о сьомій ранку. Середня донька з Миколаєва зателефонувала і сказала, що їх бомблять. Був страх, цього ніхто не очікував. Коли сказали, що в країні війна почалася, в людей почалася паніка, люди почали бігати по магазинах, скупляти продукти, до банкоматів були шалені черги. Ліки у нас були - ми завжди запасалися, тому що хворіємо: серце і гіпертонія. Води не стало в окупації, світла також не було. Ми підключали до акумулятора лампочки і свічки купували, ходили в церкву купували свічки.

З того моменту почалися у нас обстріли. На нашій вулиці були прильоти, на сусідній теж – вбило у дворі бабусю з дідусем, людей поранило, і все це було на наших очах. Дуже страшно було, бо руські їздили по місту. Ми бачили, машину яка їздила і обстрілювала; машина була крита. Коли починали стріляти, вони відкривали цю машину: відстрілялися - закрилися і далі їхали. 

Ми називали їх «півник», бо як тільки засвітає, вони починали стріляти, і тільки там затихало, як починалося з іншого боку. Дуже часто вони це робили, люди гинули. 

19 березня зайшли сюди росіяни. Вони почали з усіх сторін лізти - ми були в окупації деякий час. Було дуже страшно. Вони ходили по хатах, перевірки робили. В нашій стороні, по нашому району, чотири рази їздили з перевірками, перевіряли все. Питали люди, що вони шукають. Вони казали, що зброю. 

Біля нас недалеко знаходився військкомат, бо ми в самому центрі міста. Окупанти казали, що з нашої дільниці люди забрали зброю, і вони шукали його по хатах. Заходили зі зброєю, дивилися все, що їм треба було, навіть забирали. Спочатку були більш-менш адекватні, а потім був жах. Вони заходили в усі магазини, грабували. Спочатку собі нагрібали, а потім пускали людей, казали: «Якщо хочете, можете йти - ніхто вас чіпати не буде». Кожного вечора вони їздили по центральній вулиці, стріляли з автоматів вгору: лякали людей, чи що то було... Люди були всі в страху, ніхто нікуди не ходив, старалися бути вдома. Дуже було страшно. 

Ні світла, ні води не стало - вони порозбивали все. У нас біля річки є струмочок - ми там набирали в баклажки воду, щоб якось вижити. Хазяйство було у нас - ми живемо в будинку, а є в нас і квартира. Квартира постраждала: був приліт у двір, і хвилею повибивало вікна. Треба було і на хазяйство воду, то ми їздили машиною з причепом, ставили бочки і набирали воду під обстрілами. 

Коли були перевірки по домах, ми двох доньок старалися зранку відвести до родичів, а ввечері бігли з ними, щоб нас ніхто не бачив, додому. Тому що з молодими дівчатками могли зробити що завгодно. 

А коли старший син виїхав зі своєю сім'єю, почав дзвонити і просити, щоб і ми виїжджали. Чоловік взагалі не хотів нічого залишати і виїжджати. Нам дуже важко було дітей відправити, але ми наважилися. Попросилися до одної сім’ї: вони виїжджали з двома бабусями, жінка і чоловік, - і наші двоє дівчат. Ми залишилися з чоловіком удвох. 

У мене була справжня паніка. Як тільки чула, що десь щось летить – падала відразу на землю. Ми де тільки могли, там і ховалися. У нас погріб є, але в ньому неможна сховатися. Біля нас є школа з підвалом - ми були там, але недовго. Бо там дуже багато людей, багато дітей, психологічно дуже важко. І про нього знали руські. 

Після того як побачили, що в школі небезпечно, ми почали ховатися в кімнаті. Надіялися, що вона більш-менш збереже. Ми там позакривали матрацом, щити поробили на вікна. Вікна на день відкривали, а на ніч закривали. Коли було небезпечно, ми взагалі їх не відкривали. 

Ми і зараз дуже боїмося. У дитини істерика, як бачить, що пролітає літак чи десь щось гудить. У нас психіка порушена, руки і ноги трясуться, і не знаємо, що робити, бо дуже боїмося цих обстрілів. 

Коли бомбили у нас головну вулицю - чотири авіабомби скинули - дуже багато постраждало будинків, навіть люди загинули. До нас навіть осколки долітали. Ми назбирали на городі і у дворі дуже велику жменю цих осколків. Ми терпіли, боялися. 

Коли діти виїхали, ми думали, що все буде добре, бо вони в безпечному місці, але навпаки - стало ще гірше. Вони не могли нам зателефонувати, бо не було зв'язку. Ми ходили по вулицях, щоб знайти зв'язок, але куди б не пішли, люди нас гнали, бо боялися, що можуть рашисти приїхати. Вони дуже залякали людей, бо сказали, якщо побачать, що хтось телефонує, одразу приїдуть і стрілятимуть по людях. Тому там, де був зв’язок, наші люди самі виходили і ганяли інших. 

Ми ходили по вулицях, намагались подзвонити і дітям хоч пару слів сказати: що ми живі-здорові, все добре. Вони теж старалися сказати нам пару слів, де і які новини. Але більше це були хвилини смутку, бо вони просили і плакали, їм було дуже боляче і страшно. Я приходила додому і не могла заспокоїтися: переживала за дітей, діти переживали за нас. 

Терпіння наше закінчилося, і ми 23 квітня вирішили виїхати. Зібрали сумку, підійшли до евакуаційного автобуса і домовилися з водієм. На наступний день мали виїхати з міста. Зранку зібралися, взяли з собою тільки саме необхідне. В останню хвилину я побігла до сусідки, яка не хотіла виїжджати, щоб віддати ключі від хати, від двору. Вона дивилася за нашим будинком. Все залишили, як було. 

О сьомій ранку ми виїхали. Бачили, що їхала колона з дітками, і ми за ними поїхали. Приїхали на пост, нас перевірили і випустили. Слава Богу, на той момент не було обстрілів. 

Дорога була страшна, тому що перед цим із літаків людей розстрілювали, люди вискакували з машин, і машини розстрілювали на очах у людей, люди тікали. 

Ми вдома залишили і на хату документи, бо боялися, що можуть забрати на посту. Ми навіть не знали адресу, де наші діти. Коли виїхали, вони нам подзвонили і сказали, куди нам їхати. Всю дорогу не було знаків - усе познімали. Ми їхали по навігатору, зв'язок трішки збивався. Зупинялись на наших постах і розповідали їм, яке наше місто. Просили, щоб вони скоріше звільнили там людей, що там багато залишилося літніх. 

Була допомога українська і руська в місті, але ми руську не получали. У нас сусідка займалася українською гуманітаркою, то поки була можливість, ми в неї брали. Коли вже була окупація, то водій в ту сторону вивозив людей, а назад привозив нам хліб і продукти. Поки ми були в окупації, я не раз ходила до школи, щоб хоч якусь булку хліба взяти, але дуже багато там людей було, і хліба не вистачало всім. 

Один раз там був великий натовп - мене люди ледь не задавили. Я сказала, що більше туди не піду. Ми старалися обходитися коржиками або де яка мука була. 

Ми дуже згуртувалися, придивлялися за будинками сусідів, які виїхали, щоб там не крали. А хто залишився - старались групуватися, почали ділитися продуктами і всім іншим. Люди чули якусь новину – ми виходили на вулицю і обговорювали її. Де була якась машина - старалися ховатися і не попадати на очі. Ми взагалі не уявляли, що таке може бути. 

До війни я і чоловік працювали в аграрній промисловості, в полях ми робили; чоловік водієм, а я робила підсобним працівником. Зараз залишилися без роботи чоловік і я. Хоч наша організація набрала в цьому році людей за бажанням, але я дуже боюся, тому що потрібно працювати в полі, а у нас там дуже багато мін. І діти мене почали просити, благати, щоб я не йшла. Там дуже небезпечно: люди підриваються на мінах, і техніка підривається, і хлопці підриваються. 

Хочеться, щоб війна як найскоріше закінчилася. Ми надіємося, що в цьому році, але сумніви є. Молимо Бога, щоб вона закінчилась якнайшвидше, щоб жити у вільній Україні нашій рідненькій.