Спасьонова Іванна, учениця 11 класу Ямненського закладу загальної середньої освіти імені І. О. Мусієнка Великописарівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іншина Тамара Володимирівна

Війна. Моя історія

Вибухи за вікном, страх, нерозуміння ситуації та холод – так почався ранок 24 лютого 2022 року, який назавжди залишив незакритий гештальт... У кімнату забігає розгублена мама зі сльозами на очах: «Почалась війна!» Після цих слів я не чула нічого. З’явилося лише єдине бажання міцно заплющити очі, заснути й повірити, що це був сон, але найстрашніший сюжет виявився моїм теперішнім життям. У повітрі їдкий запах бензину та резини, а гул важкої ворожої техніки досі лунає у вухах.

Як і більшість українців, я сподівалась, що ось-ось закінчиться війна, але ставало лише гірше. Вибухи ставали ближчими й сильнішими, а віра в мир поступово ослабла. Я вже не пам’ятала мирного життя.

Мої ранки більше не починались із філіжанки кави, на заміну прийшов сирий підвал та російські винищувачі, які низько та повільно пролітали над дахом будинку. Їхній свист пробирав до тремтіння, а кривавий триколор на літаку закарбувався у спогадах назавжди.

Ніколи б не повірила, що почну розумітися на озброєнні та відрізняти «прильоти» від «виходів», але «русскій мір» змусив тендітність замінити на мужність.

На початку березня ми опинилися в повному інформаційному вакуумі.  Світло вимкнули. Зв’язок із зовнішнім світом зник. Окупанти зайшли в селище. Символи “Z” викликали лише гнів і відразу. Почалась блокада. Лікарня зачинилась, від аптеки й магазину залишились руїни. Деколи сміливі люди приїжджали й під вибухами продавали речі першої необхідності.

Особливо наше становище врятувала природа, адже в березні засніжило і це стало спасінням для наших продуктів із морозильної камери, а талий сніг слугував нам технічною водою. Порятунком від пітьми стали свічки, адже ліхтарів ледве вистачало на добу.

Моїм улюбленим заняттям стало читання. Я прочитала всі книжки, які були вдома. Це дуже допомогло не думати про війну та відволіктись від усього. Також повномасштабне вторгнення дало змогу бути разом із батьками, адже до війни вони постійно працювали.

Кожен день ми прокидались і засинали під вибухи, та іноді вони вщухали, але ненадовго.

Звісно, виникали думки виїхати, але варіантів було небагато, адже наша рідня також перебувала в небезпеці. Їхнє селище знаходиться біля кордону й на той час потерпало від вибухів та авіації. Але, останньою краплею була невдала спроба наступу росіян.

Тоді, на наших очах палали будинки сусідів, горіли вулиці, а під завалами були люди. Над головою свистіли міни, снаряди хаотично вибухали поряд, а бойова техніка їхала суміжними вулицями. У душі знову все місце зайняла суміш порожнечі, розпачу, суму, гніву й ненависті.

Життя вмістилось в один наплічник і без роздумів як буде далі, ми покинули свою домівку, так і ніколи в неї не повернувшись... Понад півтора року я не сплю в улюбленій кімнаті, не бачу їжака, який приходив кожного ранку за смаколиками, не прогулювалась центральними вулицями селища, не відвідувала гуртки, не зустрічалась із друзями.

А причина цьому – фанатичне бажання хворого диктатора заволодіти світом та знищити нашу націю. Але ми на своїй, Богом даній землі, яку відстоюємо, а хто з мечем до нас прийде, той від меча і загине.

Зрозумівши суворість світу я навчилась бути сильною. Кожен ранок я вдячна Богу і Захисникам, що прокинулась та маю змогу жити, адже хтось обирає моє життя замість свого. Вражає чисельність зла, через дії людей, які є рабами системи.

Але наша країна не встане на коліна, це влучно зазначив письменник Т. Шевченко у своєму вірші: «Борітеся-поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, і воля Святая!».

Потрібно пам’ятати, що країна, яка має на гербі курку, ніколи не переможе країну, у якої на гербі виделка. Перемога завжди на стороні добра, а отже за нами! Слава Україні!