Віталій

«Почали падати снаряди, сусідні будівлі почали диміти»

Як багатьом молодим переселенцям з Луганська, Віталію довелося швидко подорослішати і самостійно будувати своє життя далеко від рідного дому. Рідкісні поїздки додому наводили тугу - нічого хорошого він там не побачив.

Війна – це колосальний стрес і абсолютно новий етап в житті. Це завжди погано, ні до чого доброго не приводить, але ми викручувалися як могли.

Складно назвати перший день війни, тому що зіткнення почалися набагато раніше, тобто були блокади міських будівель, усілякі обмеження. Я можу розповісти про той день, коли я вирішив, що потрібно їхати з міста. Не впевнений, що тоді вже були обстріли, але ще потяги їздили. У мене є маленький брат, на той момент йому було років 7-8, в серпні був його день народження. Ми були на літньому майданчику на краю міста в той момент, коли поруч почали падати снаряди. Були чутні вибухи і було видно, як сусідні будівлі почали диміти. У цей момент ми зрозуміли, що зовсім небезпечно залишатися в цьому місті.

За винятком снарядів, що падають та потрапляють в будівлю, я більше нічого такого військового не бачив. Я встиг вчасно виїхати з міста, переконав сім'ю виїхати. Більшу частину подій бачив уже через інтернет.

Найголовніший момент того, що відбувалося, я пропустив, коли світла, води вже не було, коли постійні бомбардування міста були. Але в той момент було дуже багато розмов на тему того, що відбувається, що літаки літають, вибухи постійно, стрілянина. Ми жили на краю міста і постійно слухали це все. Було не зрозуміло, до чого це все йде, ніхто не міг передбачити масштабів того, що буде.

Переїжджав я дуже сумбурно, буквально протягом одного-двох днів. На той момент ще ходили потяги. Я купив квиток до Львова, мені дуже подобалося це місто, я завжди хотів там побувати. Але в підсумку я вийшов в Києві, тому що там були друзі. Маму і брата я відправив до її подруги в Москву, вона погодилася їх поселити. У Києві у мене не було нічого, крім пари друзів, ні житла, ні роботи. Я просто зібрав речі, поїхав до Києва. У мене в кишені було 1000 гривень, я повинен був придумати, що мені робити далі: знайти житло, роботу, знайти все відразу.

Зі своїм будинком в Луганську я давно втратив зв'язок. Кілька разів за цей час їздив туди і нічого доброго не побачив. Ніяких емоцій. І те, що там відбувається на даний момент, вганяє у смуток. Насправді, я дуже хотів би повернутися і почати розвивати місто, але для цього хочеться, щоб швидше все закінчилося.

А поки мені довелося у 20 років почати повноцінне доросле життя, де у тебе немає мами, немає нікого, крім тебе самого, де ти повністю сам відповідаєш за себе, за своє життя. В цілому не поступове, а вимушене швидке дорослішання, яке насправді дуже загартувало. Я не жаліюсь. Думаю, не у багатьох вийшло так добре викрутитися в цій ситуації. Багатьом довелося зіткнутися з великими труднощами. У когось були сім'ї, справи якісь важливі. Я ж просто кинув університет і став будувати нове життя в чужому місті.

Я розумію, що в Луганськ не повернуся, як мінімум, найближчим часом точно. Тому впевненості і якоїсь стабільності немає. Я живу в Києві, і мені досить безпечно і комфортно.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/