Я проживала на лівому березі Маріуполя. Прокинулася від того, що були сильні вибухи. Аж ліжко моє підстрибнуло. А разом з ним - я. Прокинулась. Зателефонувала моя донька і сказала, що почалася війна. Обстрілюють усю Україну, зокрема й Маріуполь. Сказала: «Ми виїжджаємо. Приготуй валізу, ми по тебе заїдемо». Було дуже страшно. 

Ми виїжджали на незаправленій машині. Заправки були зачинені. А на тих, які працювали, були великі черги. Достоялися до своєї черги, а бензин закінчився, і ми поїхали далі. Маріуполь у цей час обстрілювали. Був сильний дощ. Люди метушилися по місту. Ми заїхали до магазину, щоб скупитися в дорогу. Багато людей скупляли продукти цілими кошиками. Коли ми вже приїхали в Запорізьку область, то там люди купували продукти лише для своїх потреб. Жодного ажіотажу й паніки не було. 

Було дуже страшно, бо на лівому березі жили мої діти, і десь за 400 метрів від них снаря влучив у приватний будинок. Той будинок загорівся. Від вибуху вся їхня кімната була осяяна світлом. І навіть посипалася стеля. 

Ми виїхали на захід України. Більшу частину часу жили в Івано-Франківську. Там у магазинах усе було. У будинках було і опалення, і світло. Правда, були складнощі з житлом. Через знайомих знайшли квартиру за 300 доларів на місяць. Це велика сума, і ми роздумували, що робити далі. Потім виїхали за кордон. У доньки багатодітна родина - вони виїхали, потім повернулись, а я залишилася зі старшою онукою в Європі. Діти зараз перебувають в Україні, а я в Європі. 

Я за освітою психолог, тому знаю прийоми подолання стресу. Навіть навчала інших людей цього. І дітей своїх також. Була шокова терапія. Дочка тільки-но склала іспит на права і їхала по місту, тому панікувала сильно. Мені навіть довелося підвищити голос, щоб вивести її з цього панічного стану. Але все нормально, доїхали. Зупинялись у Запорізькій області в моєї мами. Приготували трохи їжі в дорогу. А на ранок, коли побачили, що триває захоплення міст, до Мелітополя заходять, ситуація ускладнюється – вирішили їхати далі.