Чоловік збирався на роботу. Він працює на авіаремонтному заводі в Кульбакиному. Сестра мені зранку зателефонувала і сказала, що Кульбакине бомбили. Там є прилеглий аеродром. Ми спочатку не повірили. Потім чоловік поїхав на роботу, і все підтвердилось. А потім уже дійшло і до нас. 

Мої хлопці, зять і син, пішли на третій день на війну. Це найважче, а все інше ми переживемо. У моєї дочки знесло пів будинку. Вони на Великдень виїхали. Прокинулись, вилізли з погреба, а у них навколо будинку снаряди стирчать із землі. А я тут була весь час. 

Я не виїхала, мабуть, через свою відповідальність. Ні на кого було покинути будинок. У мене тварини. І була якась надія, що все одно все буде добре. Я працюю на пошті. 

Ні зв’язку, нічого немає, а люди, які залишились, і пенсію отримували, і комунальні сплачували. Це все через пошту робили. Я їздила з села в місто. Перевозила все обладнання, і там проводила платежі. Це ж теж відповідальність. 

Наша сільська голова ні на один день не виїхала. Їздила під обстрілами, допомагала людям. Це мене сильно вразило. Було багато людей, про яких я навіть не думала, що вони будуть так гарно поводитися. І про хороших людей, навпаки, не думала, що вони проявлять себе з гіршого боку. А ті, про яких я навіть подумати не могла, допомагали хлопцям, які тут були. Це мене сильно вразило. 

Хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилась. Мрію, як всі мої рідні зберуться разом. Буде мирне небо. Ми не будемо хвилюватися, що десь під Авдіївкою син. Зять приїде, і всі ми будемо разом. Сім’я збереться. Оце мої мрії. І я мрію, що війна розставить усе на свої місця. Що люди візьмуться за розум і будуть думати не лише про себе і свій гаманець, а й про близьких.