«На виклик до хворих доводилося бігти під сильним обстрілом»

Сімейному лікарю працювати під час війни було подвійно складно. Навіть іти на роботу під час обстрілу було ризиковано та страшно. Доводилося йти перебіжками, забігаючи в підвали будинків.

Під час обстрілу працівники, перебуваючи в амбулаторії, часто збиралися в кімнаті без вікон. Коли сильно стріляли, спускалися в підвал.

Безпосередньо надавати допомогу після обстрілів випадало нечасто. Найперший обстріл, коли снаряди влучали дуже близько до будинків, у двори, це було 30 жовтня 2014 року.

Цього дня загинула жінка на наших очах. А потім принесли на ношах у медпункт поранену в коліно молоду жінку. Випадок складний, травматичний і больовий шок, велика крововтрата, страх, жах в очах. До приїзду швидкої допомоги працівники та я доклали всіх зусиль, щоб хвора вижила.

Потім прийшли ще дві жінки з осколковими пораненнями, вони також були сильно налякані, не знали, що робити. Мені треба було їх заспокоїти, надати допомогу, направити в лікарню, самій водночас не показати, що це страшно.

Після цього трагічного дня частина працівників не прийшла на роботу, поїхала в інші міста.

До нас переважно звертаються люди зі своєю проблемою, бідою. Запам'яталася трагедія в будинку одних людей похилого віку. Викликали мене прийти телефоном, мій номер усі знають, але не подумали, що йде сильний обстріл, а йти треба через все селище. Відмовити, не прийти я не могла. Ось і довелося швидко бігти.

Виявилося, що бабуся впала у підвал у коридорі, пошкодила сильно ногу, не змогла вибратися сама, кричала – кликала діда. А той, мабуть, від горя, безсилля (він інвалід, без ноги) помер, не витримало серце. Довелося сусідам, чоловікам витягати бабусю і відправляти в лікарню. Я написала направлення, а дідуся поховали без неї.