Під час чергового обстрілу російська міна поранила сина Ольги Миколаївни. Після цього вона вирішила виїхали з окупації

24 лютого я збиралася на роботу в школу, але відчула здригання землі й закричала. На мій крик вийшов син і сказав, що це війна. За декілька хвилин надійшло повідомлення від директора, що заняття терміново припинені. Коли я телефонувала батькам школярів, то почула, що їхні чоловіки вже з ранку були біля військкомату. Все, час зупинився.

У моєму місті на вулицях лежали мертві люди. Найважчим для мене було не дивитися їм в обличчя, адже це могли бути мої знайомі.

Дев’ятого березня у нас зникло світло та вода. Ми брали воду в калюжах та пожежних резервуарах. Старалися багато не пити - заощаджували. Але з нами жили кішка та собака, їм важко було пояснити, тому обмежували себе. Близько місяця ми не їли хліба. Лише один раз в бомбосховище передали буханку хліба на десять родин. Мами віддали хліб дітям, а ми лише вдихнули його запах.

Згодом ми з сином евакуювалися з рідного міста. Зараз живемо разом. Син, пес і я.

На жаль, нещодавно кішка померла, бо була стара. Але це було на мирній Львівщині, вона померла у нас на руках і знала, що ми її любимо.

У Львівській області нас зустріли незнайомі люди, які стали нам рідними. Ми спілкуємося з ними, вони нам намагаються допомагати. Синові допомогли викладачі з SPD university, де він навчався. Вони писали нам, коли ми були в окупації, закликали берегти себе, вітали, коли виїхали в Україну, допомогли грошима. І що найбільше розчулило, те що вони пишалися нами.

Зараз я знову працюю в онлайн школі, змінювати роботу не хочу. Син навчається та працює за фахом – програмістом.

Про війну мені нагадує уламок від російської міни, яким поранило мого сина. Ми набирали воду в іншому кінці міста, занесли трохи бабусі, а коли вже поверталися додому, біля нас розірвалася міна. Синові поранило в ногу, інший осколок застряг в рукаві, але ми виявили його вже пізніше.