У Маріуполі я жила з двома дочками. Потім старша переїхала до Києва, а молодша залишилась у Маріуполі з батьками. За допомогою дочки я приїхала до Києва. Вона зробила заявку волонтерам на мою евакуацію. У вересні мені зателефонували і забрали мене прямо з дому. 

Ми б могли і раніше виїхати. Там були зелені коридори, але ми намагались виїхати чотири рази, і у нас не вийшло. У вересні стало тихіше і з'явилась можливість евакуюватися. У дорозі проходили блокпости, у нас перевіряли телефони. З нами були маленькі діти, одинадцять кішок, собака і літні люди, тому у нас не було таких великих труднощів. За три дні я доїхала до Києва. 

Коли розпочалася війна, я ще ходила на роботу. Потім у нас вимкнули світло, воду, газ, і ми зрозуміли, що буде щось страшне. Згодом почалися обстріли і ми зрозуміли, що скоро до нас зайдуть окупанти. Ми переховувались у підвалі власного приватного будинку. Якби не підвал, ми б не вижили. У нас і в дім було влучання, і на вулицю прилетіла авіабомба, і цією хвилею у нас підняло дах. Було влучання снаряду - він пробив стіни. Добре, що ми у підвалі перебували. З Божою допомогою залишились живими. 

Найбільші труднощі - дрова, паливо, харчування. Перший час у всіх були продукти з холодильників - позалишались заморозки. У березні-квітні ми харчувались власними запасами, а з травня росіяни нам почали роздавати гуманітарну допомогу. Складно було вийти на вулицю, десь піти, тому що скрізь свистіло і гриміло, літаки літали. Виходили між обстрілами, а потім знову ховалися у підвал. Боялись, щоб якась куля не свиснула. 

Шокувало те, що у 21 сторіччі відбуваються такі події. Ми з часом звикли, що у нас дуже гучно, ми навіть і час знали, коли відбуваються обстріли - з 2 до 5 ночі. Ми жили ближче до "Азовсталі", її постійно бомбили. Все це чули. 

Приємно те, що люди згуртувались, об'єднались. На нашій вулиці ми стали вже як рідні з усіма сусідами. Полагодили криницю. Якби не ця криниця, ми б взагалі не вижили. Всі люди приходили, користувались. Саме це нас і згуртувало. Ми знайшли по всьому Маріуполю багато знайомих, яких ми сто років не бачили. 

Ця війна роз'єднала родини. Багато хто пересварився через політичні погляди і переконання. 

Дочка працює, а я доглядаю за внучкою. 

Психологічні труднощі, звісно, були. Я ходжу до психолога у центрі "ЯМаріуполь".

Хотілося б, щоб війна закінчилась чимшвидше. Мрію, щоб було, як раніше: сісти на потяг і поїхати до Маріуполя.