Мені 55 років. Я жила в селі Кам’янське Василівського району Запорізької області. Зараз мешкаю в Запоріжжі. Зі мною виїхала бабуся. Їй 82 роки.

Обстріли у нашому селі почалися другого березня. Того ж дня не стало електроенергії, а через місяць – води. 

На все село був один колодязь. З нього ми всі й брали воду. Газ не був підведений до села – використовували газові балони, тому була змога готувати їсти. Із гуманітарної допомоги були тільки продукти, ліки не привозили. 

26 квітня снаряд влучив у сусідську хату, а в моїй вилетіли вікна й двері. Після цього я виїхала в Запоріжжя. Пізніше і брат зі своєю дружиною приїхали, бо там вже неможливо було залишатися. Зараз у селі живе трішки більше двадцяти осіб. Там дуже мало вцілілих будинків.

Складно було знайти транспорт. Спочатку вивозили волонтери, а коли я зібралася їхати, вже потрібно було шукати автомобіль. Але більшість людей, які мали власний транспорт, боялися їхати. 

У Запоріжжі більш-менш спокійно. Я знайшла тут роботу.

Я вважаю, що ця війна буде довгою.