24 лютого я прокинулась, зателефонувала старшій доньці. Вона була на чергуванні, працювала у лікарні. Я розбудила молодшу доньку, ми зібрали мінімум речей, взяли з собою ковдри та подушки. Донька та її чоловік нас чекали далеко за містом. Ми домовились, де ми будемо зустрічатися. Куди ми будемо їхати – не знали. Але у доньки із зятем були знайомі у Полтаві, вони запросили нас туди. Вони надали нам житло. Ми їм дуже вдячні, вони ні копійки з нас не взяли. Ми п’ять місяців там прожили.
Потім ми поїхали до Києва, бо потрібно було звільнити житло у Полтаві. Ми й досі залишаємось у столиці. За весь цей час я один раз була у Краматорську - у мене там залишилась мама. Я поїхала, забрала особисті речі. З України ми не виїжджали, для мене принципово залишатися тут. Я не хочу жити за кордоном навіть зараз, коли триває війна. Мені тут легше.
Найбільші труднощі – моральні. Мені важко було розповісти і пояснити дванадцятирічній дитині, чому ми виїжджаємо з дому, чому міняємо житло. Мені і самій важко було це зрозуміти на психологічному рівні - чому моє життя так змінилося.
Я втратила роботу: я підприємець, і мій вид діяльності зараз не працює взагалі. Це було найважче. Важко розуміти, що на Донеччині у мене залишилося житло і мама. Найважче, коли відкриваю телеграм-канали і читаю, що у Краматорську вибухи. Я заспокоююсь тільки тоді, коли додзвонюсь до мами і вона відповідає: «Я жива». Важко те, що я не можу своїм батькам допомогти. Навіть вікна ми не можемо зараз поставити, тому що сенсу немає. А виїжджати мама не погоджується.
Шокували події на вокзалі у Краматорську, бо там загинули люди, яких я знала. Це був жах і відчуття безпорадності. Усі теракти - масштабні, і протидіяти цьому ми не можемо.
Коли ми виїжджали із Краматорська, людей на дорогах було дуже багато, був хаос. Ніхто не знав, хто куди їде. Я не знаю, яким чином я напередодні заправилась - як відчувала щось. Забрала дівчину, з якою працювала. Я була за кермом з вагітною собакою на руках. Колега везла клітку з папугою. Позаду були діти і її старенька мама. Ось так ми виїхали і прожили усі разом п'ять місяців. Спочатку поїхали у Дніпро, а потім вирушили в Полтаву.
Роботи у мене немає. До війни були певні заощадження: я хотіла купити квартиру. Тепер на ці гроші і живемо. Моя донька з чоловіком працюють на заході України, їм запропонували гарну роботу.
Майбутнє однозначно бачу мирним. Хочу мати відчуття захищеності. Я не хочу боятися будь-яких звуків, які лунають поряд. Я хочу, щоб Україна була мирною, процвітаючою країною. Хочу, щоб люди повернулися додому.
