Виднокрай Аніта, вчитель української мови та літератури Бердянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 20 Бердянської міської ради Запорізької області

"Війна. Моя історія"

Я ЧУЮ!

24 лютого 2022 року росія вже кусала нашу землю не крадькома, прикриваючи скривавлений рот рукою, а зі зловтіхою й відкрито чинила злочин… На екрані монітору замайоріли квадратики з аватарками-мультяшками, що перетворилися на втомлені, злякані, схвильовані личка. Які слова знайти, щоб довести: світ стоїть на трьох дитячих стовпах радості, віри й довіри, ми живі й обов’язково житимемо?

Я чую вас, діти! Попри все читатимемо «Тореадори з Васюківки», з героями побудуємо метро та єгипетську піраміду з кавунів, влаштуємо бій биків.

У Донецьку, окупованому 2014, лишився мій «Незнайомець із тринадцятої квартири» з автографом Нестайка на форзаці. Сюди б цю книжку з вицвілою палітуркою, священний оберіг дитинства… З письменницьких засвітів з’являється… Всеволод Зіновійович. Ми познайомилися, тільки-но я навчилася читати. Сяє рудуватим волоссям, підморгує, сідає поряд, сонячною посмішкою допомагає вести перший урок у перший день війни…

У спогадах Нестайка вразило зізнання: у невеселому дитинстві, обпаленому війною, він недобешкетував та недосміявся, тому й писав веселі твори, надолужуючи втрачене…

Ми ненадовго, але все-таки полинули в ті краї, де затишно, тепло  й радісно, ми навіть посміхаємося: два хлопчики, веселі бешкетники, Ява й Павлуша, зробили свою неоціненну справу– своїми витівками відволікли від страшних переживань. І мої учні-шестикласники відчули життєствердну силу мистецтва… Дякую, пане Всеволоде, чарівний казкарю мого дитинства!

На тимчасово окупованих росією територіях ми, українські учителі та учні, навчаємо та вчимося онлайн… Майже не вмикаємо камери. Зрідка зустрівшись на вулицях пригніченого міста, злегка киваємо одне одному, посміхаємося кутиками очей. Не фотографуємося біля троянд на шкільному подвір’ї, не сміємося на перервах, не ходимо разом до моря.

Замість затишного кабінету – Google class, замість класної дошки – віртуальна. Відео читання напам’ять відправляються мені на Телеграм. На фоні посірілого міста старшокласниця ледве ворушить губами, твердо промовляючи, ніби молитву: «Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами. Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами». За якою шкалою оцінюватиму тебе, мужня дівчинко?!

Щастя, що ми можемо вчитися, зустрічатися й розмовляти хоча б у такий спосіб, тримати хиткий, але неймовірно потрібний зв'язок! росіяни зазіхнули на найсвятіше та найвразливіше – наше дитинство, але вони ніколи не зможуть відібрати моє бажання залишатися українкою. І щоранку я починаю: «Вітаю, діти! Як ви почуваєтеся?»

Як ви почуваєте себе в цьому скаженому світі, у якому на часи клятої війни припало ваше тендітне й крихке дитинство? Як ви та ваші батьки знаходите сили кожного дня тут, в окупації, залишатися настільки стійкими, кожного ранку своїм неокріплим, але дзвінким голосом уже понад 600 страшних днів присягати Україні на вірність?

–Доброго ранку, зі мною все в порядку! –Вітаю, я ок. –Я тут, і зі мною все добре. Я чую ваші голоси з-за кордону та з України… Я чую вас, діти!

Часу для дитинства більше немає. Два хлопчики в окупованому місті. Тигран і Микита. У центрі Європи в ХХІ столітті – Розстріляне дитинство. Його вбили разом з першим коханням, дружбою, неймовірними мріями. З морською хвилею, чайкою над нею, терпким смаком винограду, подихом весняного вітерця, із пригодами в найцікавіших книжках. Із тисячами космосів та мікрокосмосів. Вірю: для крадіїв  дитячих життів у пеклі облаштоване найстрашніше місце.

Та не зможуть вороги вкрасти силу, що жебоніє на денці моєї душі та розростається, коли я йду вулицями міста, де дихали, жили, здійснили подвиг Тигран і Микита. І чую шерхіт наших тополь і плескіт наших хвиль, які чули вони… Порізаним ракетами небом двома журливими журавликами вічно летітимуть над нами відчайдушно сміливі хлопчики…

І я знову й знову зустрічатимуся зі своїми учнями. За квадратиками-аватарками монітору відчуватиму їхні тривоги й сподівання, сумніви й віру. І скільки буде треба, питатиму, надихатиму, заспокоюватиму. Мені вистачить сили навіть на відстані промовляти до Перемоги: «Доброго ранку! Я чую вас, діти!» І вас завжди чутиме  Україна…