Твердун Антон, Берестівський ліцей Дубровицької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Серко Ганна Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Ранок 24 лютого 2022 року. Проснувся, як завжди, але чомусь ранок інший, не такий, як вчора, позавчора… Ніхто не підганяє в школу, телевізор працює, телефони в руках, у хаті метушня. Всі збудженні, стривожені, розгублені… На моє німе запитання відповідь приголомшила: «Війна». У школу не йти. Радості від цього не відчув ніякої. Звернув увагу на телевізор і зрозумів, що щось не так, але що – не осягнув навіть до кінця після того, як було сказано, що починаються канікули.

Всі дивилися постійні новини по телевізору, говорили по телефону, щось збирали у валізи (потім зрозумів, що це документи), майже не вмикали світло.

Перші дні були майже всі дома, окрім чоловіків (вони чергували вулицями села і поза його межами вдень і вночі), не відводили очей від телевізорів, телефонів, з`явилося нове словосполучення «Тривожна валіза». А потім почався рух на вулицях села: всі кудись йшли, щось несли, щось підвозили і щось відвозили. Почав долучатися до цієї роботи і я разом з родиною. Злагоджено плели сітки, збирали шини, мішки, несли тканину, зносили продукти харчування. Це хвилювало, тривожило, вносило якийсь неспокій, але до кінця не можна було осмислити те, що відбувається.

Все робилося швидко і злагоджено, хоч і спілкувалися між собою мало і пошепки, ніби розуміли одне одного без слів.

І тут одного дня почувся гул: далекий, довгий, сильний страшний… Всі повибігали на вулицю. Гуло, але не можна було зрозуміти що, і це жахало, тривожило… Через деякий час на центральній вулиці з`явилася перша військова техніка, що їхала до місця призначення.

Це було перше розуміння того серйозного і страшного, що відбувалося десь, не у нашому селі.

Через деякий час відновилося навчання в школі: спочатку дистанційно, а потім очно. На жаль, воно переривалося сигналами повітряної тривоги. Під час тривог мене не покидала думка: «Чим же я можу бути корисним своїй державі, своєму народові?» Адже я є частинкою великого українського народу, який зупинив ворога на підступах до серця країни, Києва, і погнав туди, звідки прийшли непрохані гості. І я зрозумів, що треба, перш за все, вчитися, щоб бути достойним членом суспільства, знайти справжню історію (ту, що спонукала наш народ стати на захист рідної землі, не опустити руки, не втратити віру) і, звичайно, допомагати старшим «донатити» чим можна.

З часом вся ця робота стала звичайною, ніби так і має бути: хтось іде захищати свою землю, хтось працює і сплачує податки, хтось «донатить» різними способами, а я навчаюсь, щоб бути гідним своїх Захисників і вношу свій вклад в Перемогу (пишу листи захисникам, роблю окопні свічки, плету сітки, є учасником благодійних ярмарків, не піддаюся на ярликову інформацію). Знаю що можна і що не можна фотографувати і кидати в соцмережі.

Ніби звикли вже до воєнного стану, повітряних тривог, неспокійних родичів, до страшних новин по телевізору… Але ні! Ще одне потрясіння сколихнуло все село. Зустріч, похорон першого загиблого Героя.

Це страшна картина. Вона з новою силою знову стривожила мене і всіх односельчан. Цього забути не можна ще й тому, що зустрічали на канікулах і другого, третього, четвертого… Героїв. Кожного разу ніби знову відкривається рана, коли ми з прапорами зустрічаємо і проводжаємо в останню земну дорогу своїх героїв.

Мій шлях триває. Я знаю, що війна продовжується і кожного дня слідкую за новинами з фронту, радію успіхам наших Захисників, співаю «Ой у лузі червона калина…», допомагаю старшим «донатити» і вірю в нашу Перемогу. За 1000 днів війни я ні разу (як і мої батьки) не думав про те, щоб поїхати за кордон, вчитися там і працювати, бо я – українець! Я – європеєць! Я – гідний нащадок своїх батьків!