Одинець Ксенія, 11 клас, Циблівський ліцей Циблівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Карнарук Людмила Петрівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Життя кожного жителя України кардинально змінилося з приходом 2022 року: 24 лютого росія підло і жорстоко вторглася на землі нашої Батьківщини, розбудивши і дітей, і дорослих гучними звуками вибухів. Для кожного з нас цей день став переломним у ході звичного життя: в один момент, вся Україна зрозуміла, що як раніше уже не буде.

Поступово кількість людей на вулицях почала зменшуватися. Я дуже яскраво пам’ятаю той ранок, коли в похмурому небі повітря розсікали винищувачі, а новинами ширилася інформація про все більшу кількість влучань в оселі мирних людей, про поранених цивільних і тварин.

Я пам'ятаю страх. Гидке відчуття, що ширилося тілом, застрягаючи в горлі німим криком. В такі моменти в голові лунала лише одна коротка думка: Чому? Чому через схиблені ідеї маразматичного старигана мають страждати мільйони сімей? Чому за свободу нашого народу доводиться розраховуватися кров’ю молодих хлопців і дівчат, сльозами їхніх матерів?

Час плинув. І згодом, страх з емоцій перейшов у дію. І у злість. Крок за кроком, день за днем ми допомагали підтримувати наших захисників чим могли.

Я плела маскувальні сітки. Стрічки порізаної ряднини ковзали між дитячих пальців, нагадуючи, що це не кінець. За роботою години збігали з неймовірною швидкістю, і ось, сітка готова. Мене радувала думка про те, що цим я допоможу чийомусь сину, доньці, батьку, брату або сестрі. В перші дні повномасштабного вторгнення я також почула більше щирих молитов, чим в будь-який інший, мирний день. З-під обстрілів мені писали друзі з гарячих, на той момент, точок і лишенько, як же було радісно бачити таке довгождане “Прочитано”, після годин тривожного, густого як смола очікування.

Історії, які передавалися із вуст у вуста, проходячи крізь закривавлену долю українського народу, пробирали до самих кісток: із різних куточків України долітали розповіді про дикі, жорстокі звірства, що їх вчиняють окупанти.

Страждають усі: діти, дорослі, старі, адже ворог не бачить людей. Ворог бачить тіла.

Коли розпочалися запеклі бої на напрямку Ірпінь-Буча-Гостомель, серце завмирало з кожною новиною. Адже війна тепер близько, і звикнутися з цією думкою було вкрай важко. Лишалося тільки молитися за хоробрих захисників України, закриваючи збори на амуніцію і чекати.

В день, коли пролунали звуки воєнної авіації, коли відлуння вибухів розліталося просторами наших рідних земель, ми втратили безсмертя. З’явилося стійке відчуття загрози, що дихала у потилицю крижаним лютневим вітром, розносивши по крові розуміння людської скінченності. Тепер є тільки тут і зараз, все інше згодом. Але саме це нас і згуртувало! Люди відкинули всі образи, чвари, непорозуміння і суперечки, ставши опорою одне для одного у цій непростій боротьбі. Як єдиний організм, ми почали робити усе, щоб захистити те, що для нас цінне. Багато-хто знайшов прихисток від небезпеки бойових дій у чужому підвалі, а дюжина коктейлів Молотова декількома парами рук робилася за 5 хвилин.

Кожна душа внесла свій вклад у допомогу. І ця єдність в решті-решт принесла свої плоди: ворог відступив.

Згодом відновили очне навчання. Вперше за всі роки отримання освіти, я була настільки рада опинитися в рідному класі. Під час повітряних тривог ми всі шкільним колективом спускалися у бомбосховище, співали в ньому пісні і намагалися втекти від суворої реальності у світ книг та ігор. Уроки переривалися гулом сирен, а по закінченню загрози, ми поверталися до навчання.

З приходом зими почали відключати електроенергію, але і це нас не зламало. У темряві січневого вечора лунав сміх, адже ми з друзями зібралися пограти у сніжки. Відсутність інтернету навчила нас заново спілкуватися одне з одним і проводити час з користю і задоволенням.

День за днем життя поверталося у звичний ритм, сирени повітряних тривог стали такою ж частиною життя, як сніданок, або вечеря. Війна навчила нас швидко пристосовуватися до різних поворотів життєвої стежини, цінити кожну хвилину короткого людського життя і радіти найменшим дрібницям. А головне — показала справжню силу і стійкість українського народу. Я вірю в наше світле, вільне майбутнє, хоча біль від утрати червоною стрічкою тягнеться крізь нашу історію. Слава Україні!