Антоніна Фролова знає, що таке війна не лише за фільмами та оповіданнями. Три роки тому втратила доньку, а зараз бореться за життя прийомного онука, у якого через постійні стреси загострилися дитячі захворювання. Щоб врятувати хлопчика, до якого під обстрілами не могла приїхати швидка, жінка без жалю змінила прописку і мріє лише про здоров'я.

Я маю вищу економічну освіту, але життя я присвятила дітям. Були городи, господарство. Починала з кізочки, щоб прийомного онука виходити, а потім було кілька корів. Але все одно, це було на радість, бо для себе працював, отримував для себе. Життя не стояло на місці.

Коли почалася війна, нас не було у Красногорівці. Ми поїхали до знайомої до Ялти відпочивати з дитиною. А потім дізналися, що почалися обстріли.

Нині я в Кураховому живу із прийомним онуком, якого донька на виховання взяла. Хлопчик – сирота, інвалід дитинства. Ми його взяли в сім'ю, коли йому був рік і чотири місяці. Потім перед школою в нього почалася епілепсія, а згодом діагностували аутизм та розумову відсталість. На тлі війни все посилилося, відмовляють нирки. Зараз йому 19 років, і зараз я повністю доглядаю його.

Коли у Красногорівці стріляли, ми ховалися з ним у підвалах. Коли в нього починалися напади епілепсії, особливо вночі, швидка до нас приїхати не могла, тому в 2015 році ми виїхали звідти і так по орендованих квартирах мучимося.

Війна забрала одну доньку. Якось бігли ховатися влітку до підвалу. Вона спіткнулася, полетіла вниз сходами і вдарилася головою. Потім просто перев'язали голову, а там виявилася гематома. Коли ж сильно почала боліти голова, звернулися до лікарні в Маріуполі. Її поклали до нейрохірургії, але було вже пізно. Три роки її вже нема.

Одну доньку я поховала, але в мене є друга та рідні дві онуки, які мешкають у Красногорівці. Там і досі вибухи і стріляють, буває, дуже чутно, і стає страшно. Я періодично приїжджаю провідати їх. Маю мрію – щоб ніхто не хворів.