Ткаченко Артьом, група Кн-11, ВСП "Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Ніколи не думав, що це слово стане не тільки спогадами моїх прадідів та прабабусь, а й моїм сьогоденням, тією дійсністю в якій я зараз живу. Не тільки я, а кожен скаже, що його життя поділилось на до та після.

Той день, коли агресор розгорнув повномасштабну війну проти України, мав початись як і завжди- я повинен був збиратись до школи, а мати на роботу, але …

Коли прозвучали перші вибухи, це злякало усіх. Я спочатку не розумів на скільки це все серйозно, що я буду жити під постійними обстрілами мого міста та зі звуками сирени, що сповіщають ховатися і не зволікати ні хвилини. Перші дні моя родина не розуміла, що далі робити. У нас були наміри покинути рідну оселю, рідну країну, як зробили багато з наших знайомих, і переїхати жити в іншу країну, де ми б були у безпеці. Але жити на чужій землі, за чужими звичками, з людьми яких через мову ми могли зовсім не розуміти, спонукало прийняти рішення залишитись в Україні.

Цей перший день війни був першим днем, коли я перестав ходити до школи, бо у моїй школі не було бомбосховища, і за ті останні роки, що я там навчався, так нічого і не змінилось.

Так, до цього також був період карантинів через коронавірус, і я вже звик навчатись онлайн, але навчання під час війни це зовсім інше. Постійно, через повітряну тривогу, нам доводилось припиняти урок і йти до бомбосховища. У моєму випадку я залишався дома, але переходив у більш надійне місце подалі від вікон, бо обладнаного укриття поблизу не було. З друзями я почав рідше бачитись, бо хтось з сім’єю покинув країну, комусь батьки не дозволяли через небезпеку, що раптово почнеться повітряна тривога, будуть обстріли і ми можем опинитись не в тому місці не в той час.

Тому я і мої друзі почали спілкування онлайн. Перш за все це комп’ютерні ігри, де ми спілкувались. Я надягав навушники і поринав в той світ, де я можу контролювати ситуацію і забувати про дійсність, яка відбувалась поза грою.

Так йшов час і потрохи я звик до нового ритму життя. Наші військові робили все можливе, щоб нам жилось відносно спокійно. Води віддавали і продовжують віддавати все своє здоров’я, сили, спокій і навіть життя, щоб уся країна могла жити далі. Це все приспало мою пильність, але не надовго. Стався випадок, коли я знов згадав, що не все так добре, як мені здавалося. Це зустріч Нового 2024 року. З початком війни свят у нашій сім’ї стало менше, вже не було таких веселих зустрічей у колі всієї родини, стало все скромніше, бо нам не дозволяла совість веселитись і розважатись, поки дехто страждає, втрачає свої домівки, рідних і своє життя. Але я з мамою, вітчимом і бабусею сіли за новорічний стіл зустріти Новий рік, загадати бажання, щоб в новому році нарешті була перемога нашого українського народу над загарбниками.

На годиннику ще не було 12 годин ночі, звучала повітряна тривога, і тут я почув гучний вибух, я зігнув голову до колін і боявся підвестися.

Коли трохи почуття страху відступило я підвівся і побачив, що шибки навпроти мене вибиті. Ми швидко перейшли з кухні до коридору і вже там чекали коли буде відбій повітряної тривоги. Поки ми сиділи у коридорі наступив Новий рік. На щастя в нас вибило лише пару вікон і ми всі були живі та здорові. Приліт був у багатоповерховий будинок навпроти нашого. Нам пощастило, але тодішні відчуття тривоги і злості на тих нелюдів, що б’ють по мирному населенню навіть у свята, я запам’ятаю на все життя.

І ось настав один із щасливих днів мого життя – це вручення атестатів про закінчення школи. Наша школа зробила нам урочисте свято, де нарешті я міг побачити своїх однокласників, яких давно не бачив.

Але й водночас це було сумно прощатися з дитинством. Попереду мене чекало щось нове, невідоме, а саме вступ до коледжу, бо навчатись далі онлайн і не мати живого спілкування зі своїми однолітками було вже задовго. Я дуже радий що прийняв таке рішення не залишатись у школі. В мене з’явились нові друзі, я почав щоденно їздити на навчання і бачити всіх наживо, а не через екран комп’ютеру. Однолітки з якими я зараз спілкуюсь мають такі ж інтереси як і у мене.

Я сподіваюсь, що я отримаю гідну освіту і зможу після війни допомогти своїй країні відновитися. Завдяки здобутій професії буду працювати і підіймати економіку нашої України.