На початку війни був шоковий стан від усього, що відбувалося. Перебували у місті під постійними обстрілами. Вибратися з міста вдалося лише наприкінці березня.

Зміни, які принесла війна, – це зруйноване життя, психологічно травмовані діти та неможливість бачитися з рідними.

У перший день війни ми були вдома у Лівабережному районі міста Маріуполя. Ми жили у приватному секторі недалеко від лінії розмежування, тому ранок почався зі звуків літаючих літаків та обстрілів. За кілька годин зібралися і з дітьми виїхали до центрального району, вважаючи, що там буде безпечніше. Але ми помилилися – там ми теж опинилися під щільними обстрілами. Вибратись з міста вдалося лише наприкінці березня.

Рідну домівку після 24.02.2022 ми вже не бачили.

Діти прокинулися від звуків вибухів та шуму пролітаючих літаків. Спочатку не зовсім розуміли, що трапилось. Я сказала, що задля безпеки виїжджаємо до центру міста. Вже потім у центрі повідомили їм, що почалась війна.

Коли вимкнули світло, воду, а потім газ, почались постійні обстріли міста з західної сторони, і ми зрозуміли, що місто в облозі.

Діти довго не могли зрозуміти, чому не можуть їсти та пити в достатній кількості. Чому вони сидять у підвалі у темряві з чужими людьми, сидять на підлозі і не можуть вийти на вулицю, на світло. Намагалися їх відволікати різними іграми, в які можна грати у темряві, пояснювали, що як тільки буде трохи безпечніше, то ми вийдемо на вулицю.

Була нестача води та їжі протягом березня, і усвідомлення того, що під обстрілами неможливо це здобути. А скільки будуть тривати обстріли – невідомо. Тому десь тиждень ми пили по декілька ковтків води, щоб економити. У молодшого сина почав боліти зуб, ліків не було. Через це в подальшому довелося довго його лікувати вже у Запоріжжі.

Досі зберігаю сірники, огірки церковних свічок, щоденник і підручники дітей.