До війни ми мали своє житло, діти мали свої кімнати і свої іграшки. Мали змогу ходити в школу і відвідувати заняття, бачитися з друзями і гуляти на вулиці без сповіщень про тривогу. Ми мали змогу відкладати гроші на відпочинок і оздоровлювати дітей, зараз більшість грошей йдуть не на відпочинок, а на оренду житла. Немає впевненості у завтра.

Як і усі, зранку ми прокинулися від звуків вибухів, потім дзвінки з роботи і жахлива фраза: почалася війна.

Діти з 2014 року знали, що таке війна, бо ми жили у Маріуполі і періодично було чутно звуки вибухів – десь далеко, але чутно. Тож дітям розказували про те, що таке війна. У лютому 2022 року зранку, як і усі, вони зрозуміли, що війна вже ближче.

Коли повідомили, що у будинок, де була мама, прильот… а зв'язку немає. І тільки потім, через 3 тижні, дізналися, що вони перейшли до сусідів і в будинку не були того дня. Взагалі кожен день без зв’язку з рідними був жахливим. Два місяці у розпачі.

Діти перший час дуже важко йшли на контакт з новими дітьми. У дорослих різні прояви стресу: хтось робить запаси всього, що тільки можна, хтось не може думати про майбутнє. На роботі були представлені послуги психолога, тому була можливість отримати допомогу.

У перший час був великий дефіцит елементів побуту: подушки, ковдри, матраци, постільна білизна, рушники. По-перше, це дуже дорого, по-друге, на початку війни їх не було де купити (отримували у різних ГО).

У брата є осколок, який застряг у його зимовій куртці, але він його зберігає як свій талісман. Він пішов за водою у центрі Маріуполя, почався обстріл, шматок снаряду прилетів йому у плече і застряг у куртці.