О четверій ранку подзвонила мені сестра: «Маріє, війна!». А я не второпаю нічого. Кажу їй: «Де ти взнала, що це таке?» – «Онук з Польщі подзвонив». Потім вона подзвонила десь о десятій, каже: «Маріє, танки вже в Охтирці» – «Які танки?» – «Російські танки». У всіх пов’язки на рукавах, руські танки з літерою «Z». Вони їхали через центр. А тоді дзвонять, мені кажуть: «Маріє, вдарили в підвал, у дитячий садочок». Вбило моєї співробітниці сина. 

В однієї жінки двоє дітей було: одному вісім років, другому - шість, так меншого хлопчика вбило, а старшого поранило. Ми там ходили, як зомбі: ходиш і не знаєш, що тобі робити.

Мій чоловік ногами погано ходив, йому вже вісімдесятий рік. Він не ходив в укриття, говорив: «Якщо мені судилося в моїй хаті померти, то я тут і помру, не піду нікуди».  

Ми живемо посередині вулиці, а коли на початку траси були бої,  осколки до нас долітали. В нас на гаражі видно осколки - десь метрів 500 було до нас. Отут, де ферма, також розбомбили, літаки літали. Загинуло більше 80 чоловік; які були в підвалі - там і водою залило, там знаходили і руки, і ноги. 

Тиждень було дуже трудно: ні хліба, нічого не було. Дякую, в нас був тут Саша. Зерно молотили, пекли людям хліб і роздавали в школі по хлібині кожному. А тоді вже почали возити в магазин хліб - то ми ходили, хоч і стріляли. Нас дуже бомбили вночі. У місті стільки всього розтрощеного, ні їсти, ні пити немає. З міста тікали всі в села. Я зараз знаходжуся за вісім км від Охтирки, в селі.