Макаренко Софія, 9 клас, Центр дитячої та юнацької творчості «Терноцвіт» 

Вчитель, що надихнув на написання — Долгунова Ірина Георгіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Тато, я тебе люблю…»

Ви погодитеся зі мною, що кожна людина мріє про щастя, про ці швидкоплинні миті, які заворожують своєю завжди несподіваною красою? Не так давно (а здається, що вічність пройшла) мої мрії про щастя і сприйняття життя були зовсім іншими. Як би зрозуміліше висловитися? Вони, мої мрії, були приземленими і більш матеріальними. Хотілося новий одяг, крутий телефон, подорожей за кордон. Зараз це в мене є, я живу за кордоном в достатку, якого не було в Україні. Маю нових друзів, вільно спілкуюся декількома мовами. Але… мрію про інше…

Думаю, багато хто погодиться, що війна – це не найкращий час для мрій. На війні більше дії. Але жити без мрій неможливо, навіть, а можливо, особливо під час війни. Я намагаюся не засмучуватися та жити сьогоднішнім днем, адже цей день може стати останнім. Звісно, мені можна не переживати за своє життя, бо я не в Україні.

Але війна поряд, від неї не сховаєшся в іншу країну, навіть в іншому Всесвіті вона, страшна і невблаганна, буде поряд.

Значить, що? Підкоритися долі, сприйняти все як є і як буде? Чи спробувати? Що? Сприйняти це як випробування, подолати його, підтримувати інших і допомогти їм пройти цей важкий шлях. Дія – зброя, але слово – теж зброя.

Я в безпеці, але дуже боюся, що в мене може розірватися серце, якщо щось станеться із татом.

Моя мрія – ще раз зустріти тата живим, під час війни або після неї, після Перемоги. Живим. Хочу з’їздити з ним у гори, як то було в дитинстві. Я хочу ще хоча б раз відчути любов свого батька до мене як до восьмирічної Софійки. Я дуже жалкую, що не цінувала цього раніше. Можливо, і цінувала, але зараз по-дорослому розумію, наскільки це важливо для мене. Це поки що єдине, про що я жалкую в своєму житті. І я знаю, що ця моя мрія дорожча за всі скарби нашого і ненашого світів.

Я обіцяла татові вчитися, підтримувати маму, допомагати всім, хто потребує допомоги, наскільки це в моїх силах. Для мене спочатку було важко зрозуміти, що і слово – це теж допомога, зброя у війні. У війні за душу, за впевненість, за віру та надію.

Але я бачила, як змінювала звичайних людей, яким не вистачало підтримки, тепла посмішки, лагідне слово, бажання допомогти.

Тепер я зрозуміла: те, про що я мріяла, втілилося у життя. Але це втілення змінило мене, зробило іншою, дорослішою. Тепер я знаю і розумію безмежну безцінність і трагічну недовговічність багатьох речей. Родина разом, всі живі-здорові, немає сирен, найдорожчі друзі поряд, нехай навіть на відстані серця. І буде ПЕРЕМОГА! Як це просто – і як це складно.

Я дзвоню татові кожен день і сподіваюсь, що його «доця, я тебе люблю» буде не останнім. Відповідаючи «тато, я тебе люблю», я немов би кажу: «До побачення! Живи! Повертайся до мене!».

Я щаслива, що можу його чути та казати ці слова. Кожен день. Це моя мрія, адже для мене саме страшне, якщо тато не візьме слухавку…