Коли все почалося, я з трьома дітьми була вдома, спочатку навіть і не думала кудись їхати. Не вірилось, що у 21 столітті таке можливо. Ми жили у місті Волноваха Донецької області.

Як і у всіх, у нас не було ані світла, ані зв'язку, ми нічого не знали: що, де, коли, чи взагалі будуть евакуювати. Людей майже не було видно. Сказати що було страшно, - то нічого не сказати.

Моїй донечці на той момент щойно виповнилось два рочки, і коли ми були у погребі, вона втратила свідомість - ось тоді було дійсно дуже лячно!

Дякувати Богові, що якраз до початку війни ми встигли трохи закупитись, але коли вже минув тиждень і все кінчалось - не знали, що робити. Дякувати Богові, що знайшлися люди, які допомогли. Навіть коли нам вже допомогли виїхати з рідного міста в пошуках безпечного місця, ми опинилися на окупованій території. Там було ще важче, бо вже тоді не працювали банкомати, і часом взагалі пропадав зв'язок. Через три місяці нам все-таки пощастило вибратись на Україну.

Війна нас усіх дуже згуртувала. Дякувати Богові, що мої чоловіки поряд зі мною, хоча майже місяць не могли до мене доїхати, і навіть були у полоні. У них позабирали телефони, документи, але потім після перевірок, зрештою, відпустили, але віддали лише паспорти.

Моя найменша дівчинка з кожним днем починала все більше говорити, але зовсім не ті слова, які належать казати дітям. Вона, тікаючи, і досі кричить ті слова, що вивчила: «танк» та «літак». Бо той жах і гучні звуки й досі не забуті.

Я працюю майстром манікюру, але поки що шукаю себе і можу ще змінити роботу.             

На згадку про наше рідне місто в нас залишився білий ведмедик, якого ми купували у нашому АТБ. Донечка народилась за тиждень до дня Святого Валентина, і саме у цей день ми купили їй ведмедика. Тепер він у нас, як талісман, бо проїхав з нами через пів України, і всюди він з нами.