Росіяни нищили Охтирку так нещадно, що люди вимушені були тікати, аби не загинути під обстрілами
Я з чоловіком, донькою і онуком живу у Охтирці Сумської області. Ще одна донька живе окремо, в сусідньому селі.
Ми нікуди не виїжджали, тому що в мого чоловіка слабке здоров’я. Мені сусіди давали ключі, я берегла їм хату. У нас взагалі на вулиці три родини лишилось. Усі решта виїхали.
Над нами літали літаки, і так стріляли! Ми ховалися, бігали в бомбосховище і діда тягнули за собою – добре, що онук допомагав. І вночі бігали, і вранці бігали. Я сусідку брала з собою - поряд зі мною старенька жіночка 86 років жила.
Коли війна почалась, мені завідуюча подзвонила, що треба садочок зачинити – я у дитячому садочу працюю. Я вдома якраз була, приїхала тільки з магазина. До нас саме донька друга приїхала, а по вулиці вже танки їхали. Там стрілянина потім була.
Наш сусід, певно, загинув. Ми тіла не бачили, тож все-таки маємо надію, що він живий.
Ми всі сподівались, що це дні через три скінчиться, а воно затягнулось. У нас тут хлопці були, оборона наша. Я глянула, що то наші стоять - і вже не страшно було.
Їжа у нас була. Мені донька передавала харчі з села. Потім, як трошки люди оговтались, почали гуманітарку возити. Але були інші проблеми. У березні холодно було дуже, а у нас з теплотрасою біда сталась. Ми без тепла сиділи.
Ніхто не думав, що буде війна, навіть не вірилося. У росії живуть дві мої племінниці. Переживають за нас дуже, але що поробиш.
Ми сподіваємось, що в цьому році до вересня вже буде мир. Так хочеться, щоб хлопці повернулися додому живими і здоровими. Мені вже нічого не треба, аби лише діти і онуки жили під мирним небом.
