Я з міста Кремінна Луганської області. Мені 73 роки. Пропрацювала я весь час у нашій районній бібліотеці, займала посади від бібліотекарки до директора. Життя було хороше, цікаве, насичене. Я на пенсії, зараз лікуюся, тому що я гіпертонік. Ще й руку була зламала, виліковувалася уже в евакуації.

У квітні над нашим містом літаки літали і гелікоптери, кидали бомби. Дуже було гучно, страшно. На нашій вулиці люди загинули. Я їх знала, кожен день з ними здоровалися. 

Дім мій постраждав: вікон немає, даху немає. Страшно перебувати там. Люди виїжджали, і я мусила все кинути і виїхати. Кремінна біля лісу, бойові дії там проходять, дуже там страшно. 

Нам давали гуманітарну допомогу у березні-квітні, я ще це застала. Україна дуже добре там допомагала, а потім я виїхала і тепер тут гуманітарку отримую. 

Я виїжджала в останні дні, коли закривався блокпост від Лиману. Наші воїни говорили, що потрібно поспішити, і я виїхала. Спочатку мої діти виїхали, бо онуки маленькі, а потім домовилися з перевізниками, і нас вивезли із сусідами. Ми доїхали до Дніпра, а там мене зустріли діти і привезли у Новомосковськ. Зараз тут перебуваємо. Знаю, що у моїй квартирі жили непрошені гості: все повивозили і повиносили. 

Я чекаю перемогу. Хочу, щоб наша була Україна. Дуже жалко дітей, які воюють, їхні сім’ї, матерів, які страждають за своїх дітей. Дуже боляче все переносити, тому тиск підіймається, на душі тривожно. Я в лікарні зараз на капельницях. Тривожно кожен день. Чекаємо, щоб наша Україна звільнилася від цієї навали.

Приємно вразили люди. Тут хороші лікарі, медичний персонал дуже мені подобається, з розумінням ставляться до нас, допомагають. З найманням житла сусіди допомагали, люди хороші, чемні. Та як би не було, хочеться додому. Ми тут спілкуємося з нашими земляками, які були в Польщі і Німеччині, - всі хочуть додому, хто виїхав. Спасибі за допомогу, яку нам надає Фонд Ріната Ахметова.