Жителька зруйнованого вщент Маріуполя дивом вижила і змогла дістатися підконтрольної Україні території. З собою на згадку про дім вивезла український прапор.
Я зі своєю родиною жила у Маріуполі, працювала діловодом у відділенні поліції. 24 лютого саме збиралася на роботу, але в цей момент місто обстріляли з «Градів». Мій чоловік та син з перших хвилин пішли захищати місто.
Потім почався суцільний жах. Труднощі були у всьому: ми сиділи в холодному підвалі, не було їжі, води та світла. Було дуже холодно - мерзли навіть кістки. Було дуже страшно.
Найбільший шок у нас був від авіаударів. Ми і досі не можемо зрозуміти, як можна так легко вбивати простих людей, дітей? Ми в останні дні вже перестали з донькою навіть прощатися, бо не встигали. Бомби летіли одна за одною.
У мене загострилася астма, а ліків не було. Доводилось терпіти приступи, та щоразу було все тяжче. Тому ми зовсім не думали про те, що ми давно не їли.
Коли наші військові знайшли нас у підвалі і дали дітям солодощі та воду, це було приємно до сліз. А коли ми виїхали і побачили за межами Маріуполя українських захисників і наш прапор, всі плакали від радості, цілували руки військовим і дякували. Ці емоції складно передати словами. Ми просто стояли і плакали від гордості та радості за свою Вітчизну.
Ми вибиралися без речей - все залишили в Маріуполі. Взяли тільки документи та двох котів. А ще нам вдалося пронести через всі ворожі блокпости український прапор. Він був на мені, тож я дуже зраділа тому, що мене не роздягали. Цей прапор – найдорожча річ у моєму житті, бо він з Маріуполя, з дому.
Моя родина зміцніла, як ніколи - ми стали одним цілим. Мій чоловік і син досі захищають Батьківщину в Національній гвардії України. Ми давно їх не бачили, але відчуваємо один одного на відстані. Ми розмовляємо один з одним, коли нам сумно, і я відчуваю, що вони мене чують. У будь-якому разі дуже сподіваюсь на це.
Мені пощастило і я маю роботу, поки що змінювати нічого не планую. Втім, є ймовірність скорочення. В такому випадку буду шукати будь-який заробіток.
