Найстрашніше для Нелі було жити в окупації – без доставки продуктів, без хліба, без зв’язку і постійно - під прицілом рашистів

Я проживала в Херсонській області. З першого дня ми були окуповані, було дуже страшно. 

24 лютого збиралась на роботу, як звичайно. Бігаю, одягаюсь, снідаю,  а на телефон приходять якісь повіомлення. Вночі чула гупання, але не надала значення. Коли майже була готова виходити, зателефонувала сусідка і запитала: «Ти йдеш на роботу?» Я кажу, що звичайно йду. Вона каже: «Ти що, не знаєш?» – «А що?» І тут вона каже, що почалась війна. Тоді був шок.  

По-перше, дуже страшно стало там перебувати через постійні обстріли. Постійний страх, що зараз відкриють двері і до тебе зайдуть. Неможна було виїхати, бо постійно на нас направляли зброю. Ми були свідками, як розбомбили колонну прикордонників в перший день з винищувачів. 

Ті винищувачі пошкодили трансформатор, і ми десять днів сиділи без світла і зв’язку. 

Всі магазини швидко були спустошені, продовольчих товарів у нас особливо не було: наперед ми не закуплялись. Занку чоловіки вставали і бігли займали чергу. Чекали, що щось привезуть, але цього ніхто не знав. Син дзвонить і каже: «Мамо, тут рибу везуть. Яку брати?» Я кажу: «Бери, яку дають» Хліба також не було, потрібно було шукати. Було дуже тяжко.

Ми сподівались, що це швидко закінчиться - ніхто не думав, шо це так буде довго. Я не хотіла залишати чоловіка, свекруху. Думала, що витримаю, але морально не змогла витримувати. 

Коли ти їдеш по селу, на тебе їде машина військова, вони з тебе глузують, то не смішно. Коли на тебе направляють автомат, це не смішно було. 

Російських солдат було багато, вони заїжджали на машинах у селище. Ця картина нагадувала Велику Вітчизняну війну, коли німці заїжджали в село. В мене було таке враження, що нас зараз всіх підпалять і попідривають. Ми кожен день прощались з життям. 

Виїжджали через Крим. Тут все було закрито. Спочатку я була в Польщі. Повернулась до Одеси, тому що в мене тут проживала дочка до війни, мама тут раніше проживала і бабуся, рідня тут є. 

Хочеться, щоб війна закінчилась ще вчора, але пропав вогник, який жевріє, і хотілось додому. Зараз чим довше ми сидимо, чим довше наше селище знаходиться в окупації, тим більше пропадає віра в те, що ми туди повернемось взагалі.

Хочеться, щоб  було так, як до війни: тихо, мирно і спокійно, щоб ми могли спокійно лягати і спокійно вставати, з радістю ходити на роботу. Зустрічати своїх рідних, близьких і бачити їх кожного дня, а не так, як зараз всі роз’їхались по білому світу і нікого не бачимо, не знаємо, коли побачимо.