Староста двох сіл Миколаївщини весь час війни залишається у своїй громаді, підтримує людей, розраджує і заспокоює допомагає відновити будинки і комунальні послуги 

Я староста сіл Лимани та Лупареве, знаходжусь на території постійно. Працюю в органах місцевого самоврядування з 2010 року, була сільським головою. З 2017 року я вже офіційно староста і до сих пір очолюю два села. 

Війна почалась у нас в минулому році дуже гучними вибухами з південної сторони. Ми недалеко знаходимось від коси по берегу від нашого Лиману і недалеко від міста Очакова. Тоді гатили по Очакову, нам ці звуки по воді сильно були чутні. Це було 24 лютого. 23-го у нас відбулась сільська сесія в селі Галициновому. Ми на тій сесії вели себе нормально, адекватно і не думали, що завтра недалеко від нас будуть орки. 

Люди почали телефонувати з пів п’ятої ранку, а я їх заспокоювала і говорила, що війна не може бути, наші не можуть пропустити їх сюди, це навчання на полігоні. 

Після одинадцятої ранку я дізналась, що це повномасштабне вторгнення почалось. Наше село перше біля Херсонської області було в «сірій зоні», тобто ми залишались на першій лінії фронту. 

З квітня почали виїжджати люди, закривались магазини. Десь 15 чи 17 квітня до нас стали їхати волонтери. Для нас саме слово «гуманітарка» було чудним, ми ніколи не стикались з таким питанням, але три місяці поспіль до нас волонтери їхали, бо на Херсонщину проїхати не могли, і везли нам продукти зі Львова, Рівного, Хмельницького, Волині, Києва і Одеси - всі їхали до нас і допомагали. 

Я жодного дня не покидала територію своїх сіл. Мабуть, це було знаком, що наші села врятувались, вони не знищені, як по периметру Миколаївської області Снігурівський район. Частково були прильоти в село. Ми з представниками місцевої влади заспокоювали людей і самі відновлювали світло. Відновили перебите газопостачання: за моїм повідомленням приїздила до нас газова служба. Жили без інтернету дуже довго. Я виїздила в Миколаїв, щоб написати інформацію, що ми живі. 

Я підтримувала односельців, і люди, які виїхали, мене читали в Польщі, Голландії. Наші біженці знали, що  в селі залишаються люди, яким потрібна допомога, і всі нам допомагали. 

Я намагалась підтримувати людей, щоб розуміли, що вони і влада –  разом. У нас кожен будинок зачепила війна: кому знесло дах, кому вікна, кому двері, кому - господарчі споруди. З червня ми почали допомагати будівельними матеріалами: брезент, цвяхи, рейки. Ми з людьми навчились розподіляти все за списком. Війна мені дала багато друзів-волонтерів. 

В нашому селі вісім мирних жителів загинули від снарядів - це було на наших очах, і ми не могли їх вивезти і врятувати. 

Ті, кому надавали першу допомогу військові медики, вціліли, відновились і продовжують відновлюватись. Багато ще поранених у селі. Хочеться думати, що сильна, але коли розповідаю про події, то чомусь постійно сльози навертаються на очі. 

Психологічні труднощі намагаємось подолати разом в спілкуванні, у психологічних консультаціях. Спеціалістів на декілька днів відправляли у відрядження в Київ по цій темі. 

Я прекрасно розумію кожну людину, яка просить «гуманітарку» і стає в чергу не за необхідності, а тому, що люди бояться: не дай Бог, завтра щось трапиться, в них цього не буде. Я кожну людину в цьому плані розумію і намагаюсь всіх вислухати, йти назустріч їм, намагаємось згуртуватись. 

Стараюсь не показати людям, що мені важко, що я розслабилась і боюсь. Завжди всім говорила, що війна закінчиться скоро. Доля звела нас з волонтерами – християнськими віруючими, які приїздили до нас з гуманітаркою. Коли вони стояли молились посеред вулиць, нам це було чудно, але вони перші нас підтримали, не злякались і до нас попали. Військовий капелан сказав: «Федорівна, вас любить Бог». Я вірю в його пророчі слова, бо до нас не зайшли орки, за кілометр їх зупинили. Від нас йшов наступ на Херсон, і Херсон звільнили через 260 днів. Мене любить Бог і люди вірять – так ми намагаємось виживати. Війна закінчиться скоро. 

В мене немає в планах бути великим лідером, просто хочу залишитись з людьми, допомагати. Головне - щоби була перемога, а далі - будемо бачити.