24 лютого ми почули, як над нашою хатою пролетіла ракета. Ми вискочили з дітьми на вулицю, у нас був шок. Сильні обстріли почалися за кілька днів. По селу ще обстрілів не було, але ми їх чули. Було дуже гучно.

Ми ховалися у підвалах, але постійно я не могла ховати дітей по бомбосховищам. Нам довелося виїхати у місто Покров. Ми винаймаємо маленький будинок. Чоловік працює, я безробітна. Батьки теж залишилися без роботи. Тому доводиться шістьом людям жити на одну зарплатню. До війни я працювала на заводі прибиральницею. Завод закрили, бо там були російські власники. Якщо чоловіка заберуть на війну, то я не знаю як я буду виживати без роботи. Доведеться їхати за кордон.

Добре, що ми отримуємо допомогу від Фонду Ріната Ахметова, від інших благодійних фондів як переселенці.

Шокувало те, що одного разу я була у центрі села, а в цей момент прилетів снаряд. На моїх очах у дворі хлопця вбило уламками. Я намагалась йому допомогти. Про це і в інтернеті писали, і по телебаченню показували. Це був мій однокласник. Це важко.

Батьки залишилися у рідному селі під обстрілами. Одна дитина залишилася без школи, інша – без дитячого садочка.

Ми намагаємось допомогати нашим військовим, людям, які залишилися без домівок, які потребують допомоги.

Відволікатися допомагає улюблена справа. Я роблю масажі, люди мені дякують.

Я сподіваюсь, що війна закінчиться дуже швидко і Україна переможе. Майбутнє своє я бачу мирним.