Страшно було, почалися обстріли. Ми жили на Ізвариному, а поряд з будинком стояв кіоск, в якому продавали молочні продукти. І ось підірвали цей кіоск, загинула продавчиня. Це вже був дзвіночок, що треба їхати. Потім ми їздили машиною, поки була можливість, поки був проїзд до Луганська за речами.

Там людей було дуже мало, машин взагалі немає. Можна сказати, що ми одні по місту їхали. А люди всі, як зомбі, йшли із цими рюкзаками, тачками. За водою йшли кудись, мабуть, у приватний сектор.

Це було страшне видовище. Тут, у Петрівці якось бахали, стріляли, але тільки один раз по вулиці стрільнули, чоловік загинув. Ми в льох занесли кружки, тарілки, ломик залишили, якщо раптом засипле, буде чим відкопатися. Але все одно спокійніше, а в Луганську, звичайно, жахливе видовище було взагалі.

Найгірше - що немає можливості бачитися з дітьми. Одна дочка у Луганську, інша у Києві. Чоловік помер минулого року якраз на Новий рік.

Я мрію, щоб нарешті зробили вільний проїзд у той бік, бо там дім, діти, онуки, могили батьків і сестер.