Мене звуть Олена Василівна, мені 50 років. Ми з дитиною 24 лютого були разом вдома і навіть не підозрювали, що нас чекає. Ми були в розгубленості і шоці. Нас охопив жах відчуття безпорадності, і ми не знали, що робити.

Я залишилась без роботи та коштів до існування. На моїх очах було вбито молодого хлопця. Це був сильний шок для мене.

З водою було дуже важко, доводилося нести з болерної на сьомий поверх разом з дитиною. Це був просто жах. З продуктами теж було важко, у магазині майже нічого не залишилося. Ми найбільше сподівалися на Бога і церкву. Ми чекали на волонтерів з церкви і їх допомоги.

Ми частково розлучилися з сімʼєю, і дуже важко жити на відстані від наших рідних людей. Найсильніший емоційний момент був, коли через багато часу знову ми побачили своїх близьких.

Роботи немає. Але зараз я шукаю роботу і доводиться робити те, чим ніколи не займалася, пробувати щось нове.

Ми втекли від обстрілів, і у нас майже нічого не залишилося. І я не хочу згадувати війну і все, що з нею пов'язано.