Тальяна Іванова, 10 клас

Заклад загальної середньої освіти І – ІІІ ступенів Токмацької міської ради №5

Вчитель, що надихнув на написання есе: Козлик Людмила Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Впевнена, що для кожного із нас ці 1000 днів війни далися нелегко. Ми пройшли шлях втрат та перемог. Знаходили вихід з самих складних ситуацій та підтримували один одного. Ця війна завдала великої фізичної шкоди та ще більше — моральної, особливо для мене. Звичайно, у воєнний час шлях у кожного свій, особливий, а я хочу розповісти про свій, бо моя історія — це частинка історії окупованої Токмаччини.

Коли вперше я дізналася про повномасштабне вторгнення, а це було вранці 24 лютого 2022року, то мене переповнювали різні думки, але ніколи не могла подумати про таке, що трапилось зі мною далі.

Через 3 дні «орки» зайшли в моє рідне містечко, в якому була моя душа, рідні, близькі моєму серцю люди. Вперше почула вибухи.

Це настільки було страшно: перехоплювало подих, тіло ставало нерухливим, здавалося, що серце вистрибує з грудей. Бігла в підвал в капцях та халаті, ховаючись від ракет, які на той час летіли над рідним містом. Після 27 лютого ми вісім діб були без світла, води, газу та зв’язку, без можливості вільного пересування містом. У ці дні було складно думати. Думки були тільки про те, що коїться з рідними, чи все в них гаразд та чи живі вони взагалі. Як зараз пам’ятаю, що раділи дощу, бо це була єдина можливість причепуритись трохи. 

А перші виходи у місто… Лякатись будь-якої проїжджаючої поруч машини, а коли бачиш військову машину, то аж серце завмирало. «Боже дай дійти до рідної хати живим», - голос у голові говорив весь цей час. 

Але для мене найстрашніший день був 30 листопада 2023 року. У цей день моє життя перевернулось на 360 градусів. До моєї хати зайшли «орки», зробили обшук, залякували, щоб мої батьки відмовились працювати і підтримувати Україну. На мене наставляли зброю та погрожували вбити. Але найстрашніше було попереду. Мого батька забрали на «переговори» для того, щоб «дізнатися більше інформації». Але цим покидькам ніколи вірити не можна. Його кинули до камери (там тримали впродовж 2 місяців). На той момент в мене відключились усі емоції. Я залишилась одна в матусі, її єдина опора та підтримка. Через три дні, після того, як його забрали, матуся отримала від батька листівку — попередження про те, що нам вдвох терміново треба втікати. Нашвидкоруч зібрали речі і виїхали від цього жаху подалі, на вільну Україну. Батька звільнили, коли нас вже не було вдома, але покидати місто не дозволяють. 

Почали життя з чистого аркушу. Новий дім, нове місто, нові можливості, нові друзі, але ще старе життя відгукується в пам’яті, спливають щасливі довоєнні спогади. 

Може комусь здатися дивним те, що ми виїхали з окупації, покинули рідну домівку, залишившись без нічого. Я не жалкую ні про що; мене зрозуміє тільки та людина, яка сама таке жахіття пережила. 

Зараз мене підтримують і надихають йти вперед мої рідні, подруги і, звичайно, матуся. Вони як той двигунчик, який дає рухатися далі, як щит, що захищає від проблем.

І найголовніше – це подяка нашим воїнам, які боронять наші кордони ще з 2014 року, віддають свої життя заради Батьківщини – її свободи та гідності. Я закликаю нас усіх не бути байдужими до теперішніх проблем. Давайте станемо спонсорами нашої ПЕРЕМОГИ: донатимо на потреби армії, волонтеримо, підтримуємо один одного, співчуваємо, надихаємо. Я впевнена в тому, що об’єднавшись, ми обов’язково переможемо. Разом ми здолаємо всі перешкоди. Пам’ятаймо, що наш шлях — це шлях вільної та незалежної України.