Руслана Курпіль, Група №34

Державний навчальний заклад "Професійно-технічної освіти №40 м.Новоукраїнка"

Вчикладач, що надихнув на написання есе: Кузьміна Вікторія Олександрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Руслана. Мені шістнадцять років. Я дитина позбавлена батьківського піклування. З раннього віку я жила в притулку… Війна розділила моє життя на «до» і «після»… 

Я проживала в Донецькій області, м. Добропілля.  Все почалося з того, коли наша директорка закладу усім дітям оголосила про те, що почалася війна…

Почалася евакуація дітей…Двадцять чотири дитини поїхали в міжнародний дитячий центр «Артек» місто Київ, а одинадцять дітей, в тому числі я, в дитбудинок місто Івано-Франківськ. Там ми пробули три місяці. Потім нас перевезли в табір «Човен». Там ми були місяць. Після цього ми знову поїхали на Закарпаття в табір « Затишок». Потім знову дорога на Чернівці в школу – інтернат. Там я закінчила 9 класів, і знову дорога…Тернопіль…Кіровоградська область, с. Торговиця…Зараз я учениця ДНЗ «ПТУ №40 м.Новоукраїнка» Кіровоградської області...

1000 днів війни….це тривала дорога, яка залишає свій слід на кожному з нас, це відрізок часу, який кардинально змінює життя людини.

Це шлях, яким я змушена пройти…Кожен прожитий день – це моя історія життя, усвідомлення, переосмислення. Це виклик, втрата цінного, дорогого моєму серцю, боротьба зі страхом і водночас шалене цінування життя, інший погляд на те, що справді є важливим… Зруйновані мрії, міста, будинки..Війна увірвалася в моє життя раптово, зруйнувавши мій спокій.. Все що було стабільним, розпалося в один момент…Це був шок, страшенний хаос в голові і в моєму житті: страх, сирени, вибухи…Здавалося, що це все скоро закінчиться, що це все лише поганий сон. Я не хотіла нічого змінювати, але сталося по-іншому….

Кожен день був як виклик. Переїзди, всі налякані…  Виклик вижити під обстрілами, бути з холодним розумом, не панікувати, довіритися  і головне ВІРИТИ В ПЕРЕМОГУ!

Це були складні часи…Війна змусила мене та інших дітей безкінечно переїжджати.. І це слово – переселенка, ВПО… Нові місця проживання, нові люди, різні характери.. так, людина пристосовується до всього, особливо такі діти як я…але моя душа залишилася там, серед розбитих будинків, серед фотографій на стіні…Були моменти, коли хотілося здатися,закритися в собі, зрозуміти, що сил більше вже немає. Але в нас,дітей дитбудинку, є правило: не опускати руки, навіть коли здається, що ти нікому не потрібен...

Пам’ятаю як був ракетний обстріл…того дня я вперше побачила страх в очах дорослих… З мережі Інтернет я бачила, як зникають знайомі будинки, вулиці, парки, які колись були частиною мого світу…Бачила покалічених людей…Страх, плач, крики…Здавалося, що це страшний сон…

Мій кожен прожитий день болю і страху вчив мене цінувати тишу, радість, спокійний сон…

Котик…в моїй пам’яті згадується маленьке сіре кошенятко…воно було  налякане і самотнє, чимось схоже на мене… Я завжди заздрила дітям в яких є Мама, адже вони можуть до неї будь-коли пригорнутися, поговорити,  а в мене нікого немає…Мурчик став для мене моїм новим товаришем, частинкою моєї сім'ї..  В мене було в кармані декілька шматочків хліба і теплий чай в термосі.. разом з Мурчиком ми це їли в  підвалі нового дитбудинку. 

Війна навчила мене бачити красу в простих речах, які раніше здавалися буденними. Найважливіше, що я зрозуміла за цей час, що життя тут, а не потім,  воно може втратити свій сенс за одну мить.

Війна…Я вірю, що ця страшна, клята війна закінчиться!!!

1000 днів війни — це не просто слова, це шлях величезного болю, випробувань.  Але попри все – це сила, боротьба, мужність, мудрість, велика надія та людяність.
Зараз осінь, 2024 рік…Чудова, тепла, спокійна,розфарбована всіма кольорами золота осінь…Я стою серед дерев, і на повні груди, з жадібністю,  вдихаю таке важливе, чисте повітря…

Я - Руся, я дитина з дитбудинку, я переселенка…для  мене це все  величезне випробування, і те, що я зараз тут, жива  та вільна, це є головною заслугою наших захисників!

Разом з Ними, з Богом , з Ангелами Доброти та  вірою в Перемогу, в майбутнє, ми пройдемо через усе. Слава Україні! Героям слава!
ДЯКУЮ,ЩО Я ЖИВА….