"На маленьких аркушах для кожного члена родини його прізвище, номер телефону, адресу"

Я була у своєму рідному містечку, коли дізналася про початок російського вторгнення. Вранці 24 лютого пролунав перший вибух. Я була дуже налякана, і не розуміла, що трапилось. Потім, читаючи новини, до мене почало доходити, що починається суцільне пекло. Перше, що вирішили ми з родиною - запастися питною водою та їжею, постелити матраци в коридорі та зібрати тривожну валізку. Потім я написала на маленьких аркушах для кожного члена родини його прізвище, номер телефону, адресу. На початку війни ми були в паніці. Сушити сухарі, запасатися теплими речами та свічками, чи терміново виїжджати? Невідомість лякала.

Труднощі не примусили нас чекати. Перше з чим ми зіштовхнулись - це нестача води. Місто було без водопостачання, а припаси швидко закінчувались. Друге - ліки. Черги в аптеку були нереальними, люди розкупили все приблизно за 3 години, а медикаменти не постачалися. Ми не знали що нас чекає, тому аптечка буда в пріоритеті. Полички в магазинах були пусті. О сьомій ранку хліб було вже не знайти.

Труднощі були зі сном. На той момент, наше місто ще не обстрілювали двадцять чотири на сім, але це лякало найбільше. Я чула, як прилітає в сусідні села та міста, бачила, як палають будівлі в селищах, що знаходилися поряд. По землі була дуже сильна вібрація, заплющуючи очі, я уявляла, які воронки утворюються через прильоти. Я боялась заснути і більше не прокинутись. Недосип, стрес та постійне напруження зробили свою справу, мені нічого не хотілось робити, іноді з'являлась апатія. Радістю для мене була чашка кави та пів годинки постояти на балконі й подихати свіжим повітрям. Через відсутність живого спілкування з друзями, я стала більш замкненою. Я сильно боялась, що щось трапиться з моєю сім'єю і я не зможу нічим допомогти. На щастя, цього не відбулося.

Морально витримати війну дуже тяжко. На щастя, ми з цим не стикнулися, завчасно виїхавши. Ми розуміли, якщо затримаємося в місті надовше, то в нас найближчим часом закінчаться ліки, та питна вода. Мої батьки не могли це допустити і поставити під загрозу моє життя та сестрички. Війна нас згуртувала.

Моя сім'я стала більш міцною, ми навчилися одна одного підтримувати та мотивувати. Ці випробування дали нам зрозуміти, що сім'я - це найцінніше, що може бути у людини. Коли ми вже виїхали до Кам'янського, деякі родичі ще залишалися. Бувало, що довгий час не було зв'язку, або сильні обстріли не давали вийти з бомбосховищ. Хвилювання за рідних не давало спокою, і коли, мені дзвонив телефон і родичі говорили в слухавку: "Все добре, ми живі", в мене наверталися сльози.

Зворушливим буде те, що коли приходить лихо, люди об'єднуються, стають добрішими, забувають образи. Зараз я навчаюсь в медичному коледжі та отримую стипендію. Сьогодні в пріоритеті для мене здобути освіту. Все, що в мене залишилося - це фотографії на телефоні, де я ще буда щаслива та жила без турбот, мої друзі були поряд, і кожного дня я прокидалась в своєму ліжку.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/