Юлія

«На очах моїх дітей у двір прилетів «Град»

Це був 2014 рік. У червні в нас все було більш-менш, а в липні вже голосно. У серпні ще сильніше стало чутно. Найстрашніше почалося восени. Конкретну війну в селищі я відчувала з листопада 2014 року, коли ми ховалися, тікали. Чоловіка я втратила в 2014 році через війну.

Першого грудня 2014-го було голосно весь день, а о шостій годині вечора до нас у двір, у гараж, розташований метрів за 50 від кімнати, у якій я перебувала, прилетів «Град». Це було на моїх очах, на очах моїх дітей. Мій будинок дуже постраждав, було дуже страшно. Ми не розуміли нічого й молилися, щоб тільки вижити. Так бачимо й чуємо це все до цього дня.

Ми тоді жили в страху. Я одна з двома дітьми і практично без роботи, грошей немає, нам було важко виживати. Харчувалися тим, що садили в городах. Мені було страшно за дітей. Коли війна почалася, доньці було три рочки. Було страшно, коли встаєш, а у нас гримить. Але діватися нікуди, доводилося дитину відводити до сусідки, яка погодилася з нею сидіти, а я йшла на роботу. Ось таке безвихідне становище було в мене. А в дитини почав виявлятися страх. Коли втратили тата, у дочки був страх, що вона залишиться взагалі без мене. Років чотири я намагалася лікувати, підтримувати її, вмовляти, що все буде добре. Увесь цей час ми жили в селищі.

Я залишилася одна, і сім років сама виховую дітей. Старшому вже 18, він намагається підробляти. А так усе сама, усе на моїх плечах. Сильна, напевно, раз усе тягну, але це дуже важко. Ніякої допомоги не отримую.

Мама ще не пенсіонер. Їй два роки залишилося до пенсії. Вона працювала на тому боці й не допрацювала до пенсійного віку. Тільки батько отримує пенсію. На 3 000 гривень вони живуть. Хочеться якось і їм допомогти, але не виходить.

До всього звикаєш і на багато що вже не звертаєш уваги. Від січня 2015 року в нас не було світла близько двох місяців, не було води. Ходили до криниці. Важко та страшно. Але потрібно було якось жити, якось витягати дітей.

До цього дня в нас стріляють. Слава Богу, воно повз нас пролітає. Але все одно, постійно в душі страх. Згадуєш, як це все було, і зразу губишся, не знаєш, куди бігти, як бути.

Мрію, щоб скоріше закінчилася війна й настав мир. Щоб ніхто не хворів. Щоб поруч були близькі, які не хворіють, і дітки, у яких все добре. Щастя, коли всі навколо здорові та щасливі.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/