О п'ятій годині ранку ми прокинулись від того, що почали дуже сильно трястися стіни, мені здавалося, що телевізор упаде. Чоловік сказав: "Почалася війна". Я відповіла, що йому здалося, але він показав телефон і показав на небо України. Там відлітали літаки. 

Орки зайшли до нас уже 28 лютого. Перші два тижні розстрілювали дуже багато мирних людей просто за те, що не дали телефон, вбивали цілі родини за те, що проїжджали блокпост між Бердянськом і селами. Було страшно. Лікарі почали масово виїжджати. У мене двоє дітей. Було зрозуміло, що якщо щось трапиться, то нам не зможуть навіть надати медичну допомогу. 

Була нестача продуктів. У той час до нас нічого не завозили, плюс почали масово їхати маріупольці. Ми їм несли все, що могли. Намагались допомогти. У нас не було пального взагалі. Видавали пальне тільки маріупольцям, щоб вони рухались далі. Я подумала, що потрібно виїжджати і нам. 

Були дуже великі черги за хлібом. Спочатку давали по одній буханці, потім по пів буханки на родину. Газу вже не було і наші хлібокомбінати не могли швидко працювати на електриці. Були великі черги у банки, щоб зняти готівку. Почали вигадувати схеми, щоб переводити гроші в готівку під великі відсотки. 

Ми виїжджали з дітьми, з кумою і її крихітною п'ятимісячною дитиною. Її чоловік служить у ЗСУ. По місту почали ходити чутки, що до родин військовослужбовців приходять орки. Ми виїжджали на великому автобусі, де було 58 людей. Здебільшого це були жінки і діти з Бердянська і Маріуполя. На весь автобус було лише сім чоловіків.

Орки заходили на кожному блокпосту і запитували прізвища зі списку дружин військових. Коли ми проїхали Пологи, зайшли російські військові і побачили, що в автобусі їдуть переважно жінки і діти.Один з них вийшов, і через кілька хвилин попереду нас на дорогу виїхав танк. Було багато диму, і він почав на нас спрямовувати дуло. Потім був звук пострілу. Все це бачили мої діти.

Моя шестирічна дитина запитала: "Мамо, ми вже померли?" Приїхав ще один танк, і ми виявились ніби затиснутими між ними. Вони стріляли не в нас, а кудись. Таким чином вони провокували ЗСУ на відповідь.

На щастя, все обійшлось і ми швидко виїхали. Коли ми доїхали до Запоріжжя, мій молодший син не міг ще тиждень нормально спати. Йому постійно снилось, що танк у нас стріляє, що вб'ють мене, вб'ють брата. За два тижні приїхав мій чоловік. Його дорога була важчою - він добирався три доби. Він вивозив сестру з дітьми. Ми їх дуже чекали, діти дуже хвилювались за тата, за братиків, за тьотю. 

Вдома у нас залишилась бабуся, яка наглядає за котом і собакою. Я думала, що зможу повернутися і їх забрати. Люди ж туди-сюди їздять. Але після того, що ми пережили, я зрозуміла, що не зможу повернутися до Бердянська. 

Тепер ми перебуваємо у Кривому Розі. Фірма, де я раніше працювала, запропонувала переїхати у це місто, де вони зможуть надати мені роботу. Отже, я працюю. 

Долати психологічні труднощі мені допомагає спілкування з моїм старшим сином. Незважаючи на те, що йому лише 10 років, він дуже розважливий і вміє мене заспокоїти. 

Дуже сподіваюсь, що навесні ми вже переможемо орків.

Вірю, що ми будемо жити у мирній, незалежній, процвітаючій країні.