Світанько Світлана, учениця 11 класу Запорізького ліцею "Логос"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гунченко Світлана Анатоліївна

Моя Україна майбутнього

Чим взагалі для нас є мир? Мир був одним з побажань на день народження, на Новий рік, на Різдво, на Великдень. Ми всі усміхалися, дякували одне одному, підіймали келихи і продовжували святкувати. Що означає мир для нас сьогодні? Починаючи з 24 лютого 2022 року, українці стали сприймати мир простіше. Для нас це коли лягаєш спати і знаєш, що завтра ти прокинешся в незруйнованій, теплій квартирі, неушкоджений, в своєму ліжку, а не під уламками.

Мир це коли новини не перетворюються на суцільний некролог. Мир це коли батько, брат, син, чоловік, друг не під Бахмутом чи Авдіівкою в окопі, а разом з родиною на дачі у передмісті смажать шашлики. Мир це коли діти радісно вказують на літак у небі і знають, що звідти не вилетить ракета чи керована авіабомба.

Вже від самого початку війни наша родина зрозуміла всю цінність миру і спокою. О сьомій ранку час втратив рахунок. В бомбосховищах і підвалах години тягнулися довго і болісно. Кожну хвилину оновлювалася стрічка новин. Нескінчені дзвінки родичам від родичів. Величезні черги у військкомати, у магазинах, на вокзалах. Десь в далечині було чутно вибухи.

Неспокійні ночі, щохвилини всі були готові бігти в укриття. Однак ніхто не міг повірити в те, що відбувається. Деякі були на стадії «Заперечення» і не вірили в напад ще тодішніх братів.

Раптом Україна і світ побачили фотографії Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Харкова, Миколаєва. Ось саме в цей момент я, моя родина, кожен українець усвідомив – в країні почалася повномасштабна війна. З 24 лютого 2022 року мир це вже не просто побажання, а прохання до неба. Ми навчилися його цінувати. Але через горе і біль…

Війна, на що ми сподіваємося всією базою НАТО, невдовзі завершиться. А тому треба буде думати про майбутнє нашої держави. Починати можна вже зараз.

Так от, давайте зараз пограємо в провидців і подивимося на майбутнє України? Ви, мабуть, хочете побачити тут зростання економіки, вихід України на міжнародну арену в якості провідного гравця, вступ у ЄС і НАТО, відбудовані міста, навіть краще, ніж було, відновлення культурної спадщини і історії України? Знаєте, я мушу вас розчарувати. Можете засуджувати мою думку, але з планети Рожевих Поні треба повертатися.

Отже, реальність вас зараз швидко охолодить. Наша економіка буде в скрутному стані. Протягом війни бюджет України тримається на допомозі західних партнерів. Після завершення треба буде ці гроші віддавати. Чи ви думали, що європейські платники податків просто так нам їх подарують? І віддавати ці гроші доведеться своїми українськими спинами.

Йдемо далі. Відбудова зруйнованих міст. Вже сьогодні деякі військові кажуть, що є міста, які неможливо і не можна відновити. Мова йде про міста Донбасу, а особливо, де йшли бойові дії. Прикладом є Маріуполь. Його «прасували» авіабомбами, ракетами і іншим озброєнням. Деякі снаряди могли залишитися нерозірваними і досі лежать під уламками будинків.

Якщо після деокупації місто почнуть відбудовувати, є ризики натрапити на ці «подарунки». І до тисячі трупів березня 2022 додадуться ще й трупи будівників. Або міста Мар’їнка, Авдіївка, Бахмут, Рубіжне, Волноваха, Попасна, Соледар, Угледар; їх вже немає. На мапі є, а на землі ні.

Щодо населених пунктів, які знаходяться на певній відстані від лінії фронту, там простіше. Вже в моєму місті Запоріжжя відновлюють зруйновані будинки. Як можуть, звісно. Удари було завдано в жовтні минулого року. А зараз вже жовтень 2023 року, але змінилося мало. Прикро, дуже прикро. Тому сидіти і слини пускати під час солодких обіцянок відбудувати країну з нуля і краще, ніж було, це самообман.

Тож, пані та панове, повторюю: повертайтеся з планети Рожевих Поні. Вчиться аналізувати ситуацію з точки реальності. Якою буде ця реальність, то вже се ля ві, як кажуть.

Виникає доволі цікаве питання: а що ж я зроблю, коли Україна переможе? Мені теж цікаво, а тому, якщо хтось дізнається, потім розкажіть будь ласка. Гаразд, давайте серйозніше. Знову ж таки, якщо хтось хотів тут побачити щось пафосне, солодкі обіцянки, то вибачайте.

Я, звісно, можу казати, що хочу пришвидшити відбудову міста чи країни, хочу забезпечити українцям високий рівень життя, але ж краще вам від цього не стало, бо потрібні дії, а не слова. В моєму ж випадку це суб’єктивна думка генерала диванних військ.

Але, якщо без сарказму, то найкраще, що я можу зробити для своєї держави, так це, по-перше, сплачувати податки, щоб допомогти відновити економіку. По-друге, я планую працювати над відродженням української літератури, а саме писати і видавати твори українською мовою. Це все лише маленькі цеглинки, які кожен з нас може покласти в фундамент держави.

Отже, пані та панове, висновки, як атестат з поганими оцінками, в сенсі, не хочеться бачити, але нікуди вже не подінешся. Майбутнє України, яким би воно сумним і жахливим не було, як кажуть в народі, в наших руках. І це дійсно так, бо за нас ніхто нічого не робитиме. Ніякі американці, британці, французи, апріорі росіяни, не будуть будувати нашу, ще раз, НАШУ державу, Батьківщину.

Це повинні робити ми і ніхто інший. Навіть під час війни вже починає утворюватися і розквітати нова Україна. Але спочатку нам треба перемогти, прогнати окупантів і встановити бажаний мир.

Проте ми не маємо права забувати, що зараз мир і весь демократичний світ тримається на плечах титанів з ЗСУ, тому дякуємо, допомагаємо, стоїмо пліч-о-пліч і наближаємо нашу перемогу. Все буде, Україно!