Поднебесова Поліна, учениця класу 10-МХТО Херсонського Таврійського ліцею
Вчитель, що надихнув на написання есе - Гамоцька Ганна Станіславівна
Війна. Моя історія
А чи задумувалися ви над тим, що таке справжня війна? Мабуть, окрім тих, хто живе на сході нашої країни, ні, але лише до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Скоріше за все, після двадцять четвертого лютого всі українці замислилися над питанням, зазначеним вище.
Я вважаю, що війна – це найжахливіше, що може статися в країні, це щоденні обстріли, страх, страждання мирних жителів, боротьба на фронті.
На жаль, я можу довести свою думку власним прикладом із життя. Почнемо з початку. Я чітко пам’ятаю той день, коли рівно о п’ятій чотирнадцять ранку я прокинулась від трьох незначних вибухів, але, не зважаючи на них, продовжила спати. Далі о шостій п’ятнадцять моїй мамі зателефонувала її подруга та повідомила про початок війни. Цей жахливий ранок змінив життя нашої сім’ї, як і багатьох українських родин.
Після маминої розмови з подругою я остаточно прокинулася й ми почали телефонувати татові, який на той час працював в іншому місті, він уже не спав та все знав. Ми чули вибухи, був страх, паніка, ми не знали, що нам робити, кожна хвилина здавалася вічністю.
Через деякий час мама зателефонувала нашим родичам, які жили в квартирі, і сказала, щоб вони приїхали до нас. Потім додому приїхав тато. Починаючи з двадцять четвертого лютого, протягом місяця, у нашому двокімнатному будинку жило дев’ятеро людей. Кожен день ми чули вибухи. Через деякий час родичі поїхали додому і ми залишилися з батьками втрьох. Далі окупація. Протягом дев’яти місяців Херсон перебував під російським контролем, у місті було дуже багато окупантів.
Кожен раз, коли ми з батьками ходили до магазину, бачили їх, їхню техніку тощо. Усі продукти та засоби гігієни були дуже дорогими. Наша родина обмежувала себе майже в усьому. Кожен день ми чекали на визволення. І ось одинадцятого листопада Херсон звільнили, у місто зайшли наші рідні військові, це було дуже радісно. Після деокупації в нас близько місяця не було світла.
І зараз, кожного дня, чутно вибухи. Я навіть пам’ятаю, як двадцять другого грудня, о третій годині ночі було три найгучніші удари, які я коли-небудь чула, на жаль один із них потрапив у мою школу. Після початку повномасштабного вторгнення, вийшло чимало видань про війну. Одним із прикладів є книга «24.02. Щоденник війни», автором якої є Андрій Мероник. У цій книзі він зображує історії кількох молодих людей, які опинилися в жорстоких реаліях нападу Росії.
Кожен з них розказує свою історію війни: про те, як дізналися, що почалось вторгнення, про те, що вони робили в перші дні війни, що бачили. У книзі чітко зображено думки та емоції всіх героїв. Кожна історія доводить те, що війна - це дуже страшно.
Отже, війна – це найгірше, найстрашніше й найжахливіше, що може бути. І на жаль, майже кожен українець зіткнувся з нею. Я дуже хочу нашої Перемоги та Миру. І взагалі, я вважаю, що будь-яка війна нікому не потрібна, людям треба розвиватися, спокійно жити, а не боятися того, що в будь-який момент може все закінчитися. Вірмо в Перемогу!
