Стрельчук Марія, учениця 10 класу Запорізького колегіуму "Мала гуманітарна академія"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ільченко Ада Олександрівна

Війна. Моя історія

Для мене війна розпочалася з роздратування й літаків. Роздратувалася я тому, що мати ввімкнула телевізор у кімнаті. Була сьома ранку, уроки починалися лише о дев'ятій, тож я хотіла поспати ще десь годинку. У відповідь на моє запитання пролунало: "Сьогодні зранку літали винищувачі. Війна почалась!" Не скажу, що це стало несподіванкою.

Напруження витало у повітрі вже певний час, а тривожні валізи були зібрані ще місяць тому. Просто про всяк випадок. Проте перший день можна відзначити повним шоковим станом - мозок немов заморозило, думки зникли; єдине, що дзвеніло в голові - це питання "що?"

Я погано пам'ятаю перший місяць війни - лише найбільші події, основні моменти. Деталі ж стерлися, проте перші секунди запам’ятаються назавжди. Уже на другий день війни ми переїхали на дачу, що за містом; і ми такі були далеко не одні. Вулиці заповнилися людьми; були там навіть родини з маленькими дітьми.

Думки про виїзд за кордон нами було відкинуто практично одразу, а вже за місяць, коли було оголошено про відновлення навчання, ми повернулися в місто, хоча згодом не раз виїжджали на дачу.

Загалом, усю війну я можу охарактеризувати двома словами. Літаки - це символ нашого повсякдення. Я багато разів бачила, як сталеві птахи пролітали над нашими дачами. І щоразу лунав крик "гляньте, літак!" і всі дітлахи, а з ними й дорослі, задирали голови і махали услід.

Літаки над дачами літають і зараз. От тільки тепер це уже не пасажирські, що несли радість і щастя, а військові винищувачі, що означають розруху і смерть. Крики "гляньте, літак!" продовжували лунати, але тепер за ними слідувало "лягайте на землю!"

Так само, як я звикла до тривог, змогла звикнути й до цього. Я вже майже експерт - як деякі люди відрізняють артилерію від балістики, так і я можу тепер точно сказати, який літак був вантажним, а який - швидкісним.

Саме цей приклад показує те, як змінилося наше повсякденне життя, як перевернулося значення речей і цінностей. Деякі кажуть, що зміни - на щастя. Я ж кажу, що до настання того щастя треба ще дожити, що в наших теперішніх умовах зовсім не гарантовано.

Роздратування того першого дня залишилося зі мною дотепер. Це - про емоції та погіршення нашого психічного здоров'я. Тепер ті, хто спали надміцним сном, прокидаються від найменшого шороху; ми сидимо у коридорах під час грози, адже гуркіт грому нагадує вибухи; сварки виникають в одну мить.

А як було до того?.. Мало хто й пам'ятає. Факт попереднього життя закарбований у нашому мозку, але відчуття вже забулися, притупилися. Це все забрала в нас війна.

Проте є й зміни в позитивну сторону. Багатьом людям війна допомогла усвідомити, хто вони є. Так само, як і під час Першої світової, активізувався потужний національний рух. Багато людей змогли знайти себе. Виявити, що є їхнім покликанням. Для когось це допомога, а для мене, наприклад, мистецтво. Україна об'єдналася задля того, щоб захистити себе. Це не може не надихати.

Ми всі показали свої справжні обличчя; багатьом це допомогло позбутися непотребу - чи то речей, чи то людей. Ми усвідомили цінність і водночас неважливість того, що маємо. Особливо гарно це розуміють ті, кому довелося вміщати життя в одну валізу, а також ті, у кого не було чого покласти. Хтось не мав і валізи. А хтось втратив життя.

Головне завдання кожного з нас - пронести все це далі. Не дати наступним поколінням забути власну історію й перестати нарешті наступати на одні й ті ж граблі. А потім усе повернеться - і щасливий сміх дитини, що бачить літака, і сон, який не перерве навіть падіння астероїда. Проте навіть тоді життя не буде таким, як раніше для кожного з нас. Отже, війна почалася з роздратування й літаків...