Базилюк Ольга, 15 років, учениця 9-го класу Придніпровського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Думанська Юлія Олегівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок двадцять четвертого лютого для мене розпочався, як завжди. Я збиралася на навчання: вмилася, поснідала, повторила домашнє завдання і була вже готова йти до школи. Раптом до кімнати ввійшла мама і сказала, що ми з моєю молодшою сестрою сьогодні не підемо до школи. Я одразу ж спитала у неї: «Чому?» Вона відповіла: «У країні почалася повномасштабна війна». Ця новина мене приголомшила, я не могла собі це уявити.

Повірити в цей факт було тяжко, адже мені ще не доводилося відчувати щось подібне. Лише через деякий час я це усвідомила. Оскільки, коли ти чуєш і вдень і вночі нескінченні повітряні тривоги, вибухи та прольоти ракет у сусідніх селах, важко цього не помітити й залишатися зібраною і спокійною. Та все ж, мені якось вдавалося не панікувати, на відміну від моєї сестри і мами. Сестра часто плакала через те, що їй було страшно. Мама з татом готували запаси їжі та води, облаштовували підвал. Однак нам вдалося себе опанувати, ми допомагали ЗСУ й біженцям, як могли: донатили, плели маскувальні сітки, допомагали волонтерам збирати всі необхідні речі для ВПО.

Уже й начебто адаптувалися і звикли, але недовго нас обминала біда. Війна дібралася і до нашого села. Спочатку було небагато прольотів, та всеодно пошкодження були. Батьки вирішили, що я з мамою і сестрою повинні переїхати в безпечніше місце, в село до бабусі. Ми так і зробили, ось живемо тут вже четвертий місяць. У бабусі, звичайно, не за кордоном, але я все рівно сумую за рідним селом, за татом та іншою бабусею .Вони не захотіли їхати з нами, тому що хтось мав доглядати за господарством і будинком у разі, якщо з ним щось станеться. Сумую за нашими домашніми улюбленцями, особливо за котиком Тарасом. Сумую за школою, дуже хочеться вже побачитися з однокласниками і вчителькою у нашому класному кабінеті. Хочеться, як зазвичай, сходити з мамою на прогулянку ввечері і просто згадати знайомі вулиці. Сумую за своєю найкращою подругою, яка переїхала до Польщі. Ми рідко телефонуємо одна одній, тому часто не вистачає спілкування з нею.

Мені так цього всього бракує! Звісно, іноді ми приїжджаємо додому, але ненадовго, десь два рази на місяць на годину-півтори. Бо це ризиковано, адже після того, як ми поїхали, ситуація загострилася. Село все частіше почали обстрілювати, багато будинків, в тому числі і школа, було пошкоджено, деякі навіть майже зруйновано. На щастя, наш будинок зазнав мізерних пошкоджень, порівняно з іншими. І я не маю права жалітися, та все ж, споглядаючи весь жах, мені одночасно стає сумно, і страшно, і шкода, і охоплює злість. Адже моє рідне село, моя домівка, вулиці, стежки – все понівечене, зруйноване, зіпсоване…

Війна принесла в Україну горе і біди, а у нашу сім'ю сльози, переживання і розлуку. Мир тепер для мене – це найбільша цінність. Мирне небо – це те, чого я хочу зараз найбільше.