Савчук Юліана, 3 курс, Вище професійне художнє училище №5 м.Чернівці

Вчитель, що надихнув на написання есе - Столяр Мар’яна Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кажуть, не можна діяти під враженням. Чи то йти в магазин по продукти, будучи голодним, бо є ризик купити зайвого; чи то залагоджувати розпалені конфлікти, будучи на емоціях, бо тоді є ймовірність сказати щось невідворотнього й провокуючого. Проте є одне явище, яке спонукає бути завжди під враженням і діяти згідно поточної ситуації в моменті: це війна. І запевняю, що набагато важче бути сильним морально, ніж фізично, адже це вимагає, передусім, міцного духу, а він часом вимагає і самозречення, і самопожертви, і альтруїзму, і непростих моральних виборів, і витривалості, і сміливості, і відваги, і чесності, і терпіння, і дисципліни, і стійкості, і згуртованості, і служіння, і віри, і надії, і любові, і незліченної кількості нових невідомих «і», що можуть зʼявлятись на шляху до бажаного і правильного.

Чому ж саме на війні потрібно бути під, так званим, враженням і що я маю на увазі під цим висловом?

Маю на увазі завжди чатувати, бути під враженням почутого від військових, побаченого по новинах і зробленого на користь того, щоб наблизити мир. Бо те, що чуєш - забуваєш;  те, що бачиш - запамʼятовуєш; те, що робиш - розумієш. І після короткого, але достоту важливого інтро почну про свій шлях - 1000 днів війни.

Від дитинства живу в затишному містечку Чернівці на заході України, яке часто називають «маленьким Віднем», «маленьким Парижем», «перлиною Буковини» через його архітектурну спадщину та культурне різноманіття. Розташоване місто неподалік від Карпат і річки Прут, за 40 км від кордону з Румунією.

За весь час повномасштабного вторгнення росії в Україну (з 24 лютого 2022 року) інформація про обстріли або прильоти по місту Чернівці відсутня, тому воно залишається одним з найбезпечніших в Україні, оскільки розташоване далеко від лінії фронту та основних військових об’єктів.

Тож місто немов під куполом охоронця архангела Михаїла. Та попри відсутність обстрілів, кожен чернівчанин відчуває війну, щодня  кожен свідомий патріот прагне докладати свою лепту, може, навіть мізерну, та задля спільного благополуччя. Будь то плетіння сіток для захисту чи підтримка економіки в маленькому бізнесі, який дає змогу країні триматися на плаву. Все має сенс і навіть культура не залишається осторонь: художники, музиканти, актори продовжують творити як воїни культурного фронту, показуючи, що мистецтво теж має вагу.

Свій шлях протягом усіх днів війни я можу порівняти із взаємодією матері і дитини.

Немовля ніколи не залишається наодинці, бо постійно є під опікою батьків: коли ходить - то повільними кроками, тримаючись за ручку; коли їсть - то обережно, часом мама сама годує із ложечки; і навіть під час того, як маля спить - воно під наглядом згори, що пильнує міцний, але безтурботний сон. Так і взаємодія мене і України є як матері й дитини. Від першого дня військового неспокою я не була одна. У ролі матері біля мене стояли мої рідні, мої знайомі, мої друзі, медіа, що постійно давало поради.

І дякуючи Богу, досі всі залишаються цілими й неушкодженими, і всі ж в той чи інший період приєднувались до волонтерства.

Мир починається з кожного із нас. Він – у щоденних рішеннях, у підтримці ближніх, у готовності зберігати спадщину для тих, хто прийде після. Одним із таких свідомих рішень є мовне питання, воно не розділяє, а зближує. Я прихильниця української мови як в побуті, так і розмовному буденні, бо так мене навчили, так прагну вчити і я. Люди розмовляють різними мовами і це в порядку речей, але чуючи біля себе російську - мені важко знаходити виправдання тим, хто досі плекає цей говір, на відміну від румунської, молдавської чи тих же діалектизмів, архаїзмів.

Зі свого боку стараюсь переконувати тих, хто ще не усвідомив важливість єдиної державної мови. У цьому допомагає і професія живописця, яку здобуваю нині, і пристрасть до музики, що супроводжувала мене так само з дитинства.

З кожним мазком пензля із фарбою, з кожною нотою прагну передати щось більше, ніж слова. Вважаю, будь-який вклад є вагомим на шляху до перемоги: перемоги не лише над ворогом, а й над самим собою, коли переконання, які сповідували ціле життя; або мова, якою спілкувались з пелюшок, виявились хибними чи не рідними... Це шлях, що веде крізь темряву, але його освітлює надія. Крок за кроком ми йдемо, верстаючи новий день для свого народу і для свого майбутнього, щоб крокувати новою квітучою землею, а не пустелею, як писав Стус:

Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,

де мертвому мені нема життя,

за обріями спогаду — оселі

ті, до котрих немає вороття.

І ті міста, в яких зараз ведуться запеклі бої, теж мусять вистояти, щоб ті, котрі покинули свої домівки, мали вороття до вуличок, якими любили гуляти раніше. В цьому нам сприяють наші Збройні Сили України, яким щодня і щохвилини ми віддаємо шану і подяку.